Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
— А можна мені? — обізвалась молода вродлива жінка.— Я хочу розповісти, як вперше на літаку літала.
В кімнаті прокотився легенький смішок.
— І то — діло! — хтось вимовив неголосно.
— Я не для сміху хочу розповісти,— промовила жінка,— а щоб подякувати нашій Радянській владі та рідній партії! Три роки тому я працювала слюсарем на машинно-тракторній станції. Було це в степах, до найближчої залізничної станції сімдесят кілометрів. І раптом починає в мене боліти нога. Болить день, другий. Глянула — аж воно й шкіра на пальцях уже не біла, а сірою стала, мов мертва. Я — в районну поліклініку. Глянув лікар, і каже: «Вам треба робити негайно операцію».
«Як це? Пальці відрізувати?» — злякалась я.
«Ні, можливо, що пальці ще врятують. Операцію вам зроблять у місті сьогодні ввечері».
«Як це ввечері? Та ж туди добу залізницею!»
«А літак,— каже,— навіщо?»
— Ви чуете? Для мене літак! Та що я за персона? — «А ви проста радянська людина,— каже лікар,— слюсар! Зараз викликаю літак». І що ви думаєте? Прилетів санітарний літак, забрав мене, і справді того ж дня ввечері зробили мені операцію, і пальці врятували та й життя... А що, думаю собі, якби жила я в Америці та не мала доларів, чи лишилася б я живою? Щоб ото за мною прилетів літак? Та ніколи в світі!
«Хто ж тут агітатор? — з внутрішньою усмішкою подумала Марійка.— Я, чи бабуся, чи ця жінка, чи всі присутні?»
Потім підвівся жвавий сивий дідусь.
— Літак, конєшно, це,— сказав він,— турбота про нас, трудящих. А я от пенсіонер, колишній пекар. І скажу про свого сина Гришу. Починав він навчання у ремонтній майстерні. А зараз де мій Гриша? Будує Каховську гідростанцію! Ось де він! І хто він, скажуть! Хе-хе, Гриша мій депутат Верховної Ради нашої республіки. У народному парламенті Гриша!
Ураз зірвався оплеск, другий, його підхопили інші, і гучні аплодисменти розляглися в кімнаті. Дідусь хотів ще щось сказати, але махнув рукою й сів.
Марійка скористалась із слів старого.
— Я зараз усім покажу, де працює ваш син...
— Григорій Гаврилович,— підказав дідусь.
— ...Де працює ваш син Григорій Гаврилович...
Вона пришпилила до стіни карту новобудов І показала кружальце на Дніпрі.
— Ось місце майбутньої велетенської Каховської електростанції.
Марійка розповіла, скільки електричної енергії даватиме нова гідростанція, які потужні машини працюватимуть на її будівництві.
— Це турбота нашого уряду і Комуністичної партії про нас, простих людей,— закінчила вона.— Чим більше буде в нас таких електростанцій, — тим швидше настане комунізм...
— І Гриша точнісінько так говорив,— сказав дідусь.— Шкода, не взяв я його останнього листа, там він усе описує.
Коли Марійка вийшла на вулицю, був уже пізній вечір, мороз міцнішав, рипів під ногами сніг. Дівчина поспішала додому.
Думала про матір, і невимовна туга ятрила серце.
«Ех, мамо!.. Мамочко!..»
19
Прокинувшись, Ніна згадала останню розмову з Жуковою. «Як же вона помітила? — подумала Ніна.— Та й не тільки вона, Мечик теж щось базікав про «чорну кішку»...
Зрештою, нічого не сталося. Хто ж може серйозно подумати, що вона, Ніна, не радіє успіхові своєї подруги? Та й справді, хіба вона не радіє? Звісно, не дуже приємно, коли тебе випереджають, але ніякої недоброзичливості це не викликає. Навпаки. Треба, тільки перевірити свої почуття, і можна переконатися, що...
Ніна перевертається на другий бік, обличчям до стіни, і намагається прислухатися до голосу свого серця. Безумовно, вона сама на себе наговорила вигадала собі заздрість, якої в неї ніколи не було. І те, що вона вважала за заздрість, що мучило її, було тільки бажанням не відставати, не лишитись у затінку.
Але поганий настрій не зникає, з’являється почуття самотності, і Ніні раптом стає страшно, що вона справді може лишитися самотньою — без подруг, без колективу, як Ліда Шепель.
Дівчина схоплюється і починає швидко вдягатись,— треба кудись бігти, поспішати, розповісти Жуковій, Марійці, що вони не так її зрозуміли, що вона, як і раніше, лишилась їхньою подругою, колишньою Ніною.
На порозі з’являється мати. Вона повідомляє, як радісну таємницю, що прийшла кравчиха.
— Швидше, Нінусь, я тебе не хотіла будити, а вона вже давно чекає. Ах, яке плаття! У класі твої подружки лікті собі покусають!
Ніна морщиться:
— В школу незручно вдягати таке розкішне плаття.
— А де ж себе й показати? Не забувай, чия ти дочка. Про конструктора Коробейника в газетах пишуть, а ти...
— Думаю, що мені треба чимось іншим відзначитись, а не платтям...
— А ти вмій поєднувати і розум, і вбрання. В класі ти перша відмінниця і вдягатись повинна краще від усіх.
Ніна зітхає і йде примірювати плаття. Мати й кравчиха ходять навколо, обсмикують, пригладжують, розправляють зборки.
— Я говорила, що тобі плісе дуже личить,— каже мати.— Є в кого в класі плаття з плісе?
— Не помітила.
— Ну, в тебе однієї буде такого модного фасону.
— Мамо, це в нас тільки Мечик хвалиться своїми модними галстуками.
— А ти не хвались. Плаття само похвалиться без тебе.
Того дня Ніна вийшла з дому на годину раніше. Вона добре обміркувала все, що повинна сказати Марійці. Сталося, мовляв, якесь непорозуміння. Немає в неї кращої подруги, як Марійка. І хай не вигадує Мечик дурниць. Та й Юля — тривогу зняла. Так і справді можна розбити дружбу. А що святіше за дружбу, та ще в останньому десятому класі, перед випуском із школи!
Ніна йшла знайомою вулицею і не чула ні шуму, ні гудків, ні дзвону трамваїв. Дівчина думала про Марійку — яка вона справді хороша, щира подруга, і заздрити їй, ставитись недоброзичливо до неї — просто підлість! Як сказав тато? «Викрути себе, як мокру хустку».
В клас Ніна прийшла першою. Згадала, що з учорашнього дня в портфелі лишилось кілька заміток для стінгазети, які вона ще не встигла відредагувати. Одна замітка мала заголовок «Беріть приклад з Марії Поліщук!»
Ніна глянула на підпис: Вова Мороз!
Встала і вийшла в коридор. Пройшлася з одного кінця в другий, зупинилась біля вікна. Побачила несподівано Марійку та Юлю — вони підходили до шкільного ганку, Юля щось жваво розповідала.
Ніна швидко пішла в клас, де на парті лишились замітки до стінгазети.
«Чому ж написав Вова? — майнула думка.— Чому саме Вова?»
Ну що ж, він теж захоплений тим, що Поліщук отак швидко зростає на очах у всього класу. Він теж радіє її успіхам. «Беріть приклад з Марії Поліщук!»
Ніна
