Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Ми з вами провели профілактичну бесіду про неприпустимість торгівлі наркотиками. Доброї ночі! Не порушуйте!

— Вам також не хворіти,— побажав Саша.

Міліція випарувалась так само швидко, як і з’явилася.

— От тобі і матеріал для статті, преса,— зітхнув Саша.

— Ти дійсно хочеш, щоб я про це написав? — здивувався я.

— Поїду спати,— сказав він замість відповіді.— Ходімо, підкину додому.

— Ви там обережніше,— напутив нас Герман.

Ця ніч, здається, закінчувалась.

ільки собаки дивляться на тебе з цікавістю. А ще — діти. Хоча діти виростають і втрачають цікавість до тебе. А собаки протягом усього життя дивляться на тебе з цікавістю. Для дітей ти частина оточуючого Всесвіту, не щось самоцінне, а рухомий шмат непередбачуваної природи, чиї закони ще належить з’ясувати... Собаки ж шукають пакет амфетаміну у тебе в трусах, і коли знаходять — отримують іграшку. А ти отримуєш років вісім або відкуповуєшся, це дуже дорого. Мамка з татком витрясуть усі сімейні кубушки, ще й продадуть машину чи якусь нерухомість, аби ти не згнив у колонії. Краще не попадайся...

Я прямував у кінологічний центр за завданням редакції. О сьомій ранку, кудись на край географії, майже за місто, в якусь дупу, щоб написати сто рядків про собак, які доблесно виявляють вибухівку і наркотики... Тягуча поїздка в роздовбаній «копійці» разом зі знімальною групою регіонального каналу «АТН»... Водій, який щохвилини несмішно жартує, похмурий березневий ранок, депресія, що поступово стала нормою...

У бляшанку «копійки» нас набилося шестеро. Кажуть, «ВАЗ» не машина, і це чистісінька правда. Мені довелося всю дорогу тримати на колінах журналістку Ксенію, котра важила аж ніяк не менше вісімдесяти кіло і своєю лінивою аморфністю нагадувала здоровенну здохлу рибу, викинуту на берег. Її пшеничні кучері лоскотали моє вухо. Зазвичай хвилююче відчуття дотику жіночого волосся до шкіри зараз викликало огиду. Її дута синтетична куртка смерділа паленим пластиком...

«Копійка» нарешті в’їхала в розчахнуті ворота з гнутих прутів, до того схожі на вхід до нацистського концтабору, що я навіть спробував віднайти у сталевих візерунках готичні літери. Звільнившись від Ксенії, я виліз, роздивляючись тужливий пейзаж. Кінологічний центр, обнесений бетонним периметром, розташувався в центрі промерзлого пустиря. Навкруги панувала сама грязюка. Пам’ятаєте: «Наснилася невідома Маргариті місцевість — безнадійна, похмура, під захмареним небом ранньої весни...». Це воно. І в такому місці, як виявляється, тренують собак для харківської міліції.

Усередині розташувалися дві триповерхові адміністративні будівлі, дуже натуралістична скульптура вівчарки в медалях, пофарбована бронзою,— згодом виявилось, що це цілком історична вівчарка, яка загинула від руки злочинця,— далі тягнулися палісадники, вольєри, інший благоустрій...

Нас зустрічав сухопарий полковник міліції, з вигляду наче ледащий панич. Здавалося, що своєю появою ми відірвали його від чогось аж надто цікавого, і єдине, чого йому зараз хочеться,— аби ми якомога швидше вшились звідси. «Начальник кінологічного центру Дмитро Крузченко»,— відрекомендувався він, коли оператори ввімкнули камери.

Нарешті всі зібралися. Утворився невеличкий натовп репортерів і операторів. Нас згуртували і повели до вольєрів з тими розумними, дресированими собацюрами, які були здатні без коливань забрати в тебе років десять вільного життя. Чулася какофонія собачого гавкоту, це капітально заважало роботі: нема гіршого, ніж розшифровувати диктофонний запис із потужними сторонніми шумами. Тому було вирішено записувати синхрон біля вольєру з найтихішим псом Джеком.

— Наш кінологічний центр цього року відзначає свій двадцятирічний ювілей,— розповідав на камери Крузченко.— І якщо спочатку в нас було менше десятка собак, то зараз ми маємо близько семидесяти наших, як то кажуть, чотирилапих друзів! Серед них такі породи, як німецька вівчарка, лабрадор, золотавий ретривер, спанієль, ротвейлер, доберман, кавказька вівчарка, азіатська вівчарка та інші. Наші чотирилапі правоохоронці успішно допомагають міліції у боротьбі зі злочинністю. Вони несуть патрульно-постову службу, шукають наркотики, затримують злочинців. Ось перед вами Джек. Нещодавно в нього був день народження, а рік тому він затримав кур’єра з трьома кілограмами героїну в аеропорту «Бориспіль»!

Потім спеціально для преси того Джека вивели з вольєра. Міліціонер-кінолог обійшов разом з ним «Газель». Пес повинюхував хвилини зо дві, гавкнув і всівся біля бампера. Кінолог дістав з-за бампера згорток у чорній плівці. Оператори зосереджено знімали. Нам пояснили, що, всупереч розповсюдженій думці, ніби собак привчають до наркотиків, щоб вони їх вправно шукали, тренування здійснюється зовсім інакше. Собак привчають шукати схований м’ячик або улюблену іграшку, заохочують, якщо знайде, і таким чином формують відповідний рефлекс. Усе дуже просто. Ніхто не ширяє якогось там Мухтара героїном — це, перш за все, дуже дорого, не кажучи вже про гуманне ставлення до тварини.

Далі нас повели до тренувального майданчика зі снарядами для собачих гімнастичних вправ, дерев’яними брусами, мостиками, вкопаними в землю старими покришками. Спеціально навчена людина в м’якому скафандрі із задовгими рукавами бігала майданчиком. Здоровенна, як теля, кавказька вівчарка, трубно гавкнула, кинулась за «космонавтом», стрибнула і збила його з ніг.

— Нормально! — зацінив оператор Аркаша.

Пес шматував рукав. Оператори знімали.