Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
її, нічого, крім неї. Він міцно обняв її й поцілував, і вже не міг відпустити, і все-таки відпустив.

Він ще раз зайшов на Гакенштрасе. Перед будинком батьків зупинився. Місячне світло пробилося крізь туман. Він нахилився; потім рвучко вихопив з-поміж камінців записку. Скраю товстим олівцем було щось написано. Він дістав кишенькового ліхтарика. «Головпоштамт, звернутися у 15 віконце», — значилося в записці.

Гребер мимоволі поглянув на годинник. Було вже пізно; вночі поштамт не працює, але завтра вранці він нарешті що-небудь довідається. Він склав записку й заховав до кишені, щоб завтра показати її на пошті. Потім рушив через мертве місто до казарми, і в нього було таке враження, неначе він раптом став невагомим і рухається в безповітряному просторі, не наважуючись вирватися з нього.

13

Частина приміщення поштамту ще стояла. Решта згоріла й обвалилася. Повсюди товпилися люди. Якийсь час Гребер мусив стояти в черзі. Нарешті підійшов до п’ятнадцятого віконця й показав записку.

Службовець повернув йому папірець.

— Ви маєте з собою посвідчення?

Гребер просунув під решітку солдатську книжку та відпускне посвідчення. Службовець уважно їх прочитав.

— Що там? — не витерпів Гребер. — Є якась звістка?

Чоловік нічого не відповів. Він підвівся з-за столу й кудись вийшов.

Гребер чекав, утупившись поглядом у свої папери, щр лежали на столі розкритими.

Службовець повернувся з невеличкою пом’ятою посилкою в руках. Він ще раз звірив адресу з відпускним посвідченням Гребера. Потім подав у віконце посилку.

— Розпишіться ось тут.

Гребер побачив на посилці почерк матері. Вона надіслала її на номер його польової пошти, а звідти її переслали сюди. Він поглянув на адресу відправника. Там була зазначена ще Гакенштрасе. Він узяв посилку й підписав квитанцію.

— Це все? — спитав у службовця.

Той звів на нього очі:

— Гадаєте, ми залишили щось для себе?

— Я не про це. Я думав, що ви, можливо, уже одержали нову адресу моїх батьків.

— Ми цим не займаємось. Запитайте на другому поверсі у відділі доставки.

Гребер пішов нагору. Другий поверх був лише наполовину вкритий дахом. Решта приміщення була під відкритим небом з хмарами й сонцем.

— У нас немає нової адреси, — відповіла жінка, що сиділа за віконцем. — Інакше ми не надсилали б посилку на Гакенштрасе. Поцікавтеся ще в свого листоноші.

— Аде він?

Жінка поглянула на свій годинник.

— Він саме розносить пошту. Зайдіть сьогодні після обіду, годині о четвертій. Він буде тут. Ми розкладатимемо пошту.

— А чи може знати адресу він, коли вона не відома вам?

— Звичайно, ні. Він одержує її в нас. Але є люди, які все-таки питають і в нього. Це їх заспокоює. Так уже людина влаштована. Хіба ні?

— Так, очевидно.

Гребер узяв посилку й пішов сходами вниз. Поглянув на дату. Посилку було відправлено три тижні тому. На фронт вона йшла довго, а назад повернулась швидко. Він став у кутку й розгорнув бурий папір. Там лежало сухе печиво, пара вовняних шкарпеток, пачка сигарет і лист від матері. Він прочитав листа: у ньому не було жодного слова про переїзд чи бомбардування. Гребер поклав листа в кишеню, трохи постояв, щоб заспокоїтись. Потім вийшов на вулицю. Він переконував себе, що незабаром прийде ще один лист із новою адресою; але на серці стало важче, ніж він сподівався.

Гребер вирішив піти до Біндинга. Можливо, у того є якісь новини.

— Заходь, Ернсте! — гукнув Альфонс. — Ми саме заходилися коло пляшки першокласного вина. Можеш нам допомогти.

Біндинг був не сам. На великій канапі, якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік із блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, У нього немає ні брів, ні вій.

— Це Гайні, — сказав Альфонс з неабиякою повагою. — Гайні — приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.

Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі й невеличкий рот.

— Росія! — промимрив він. — Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.

Гребер запитливо глянув на Біндинга.

— Гайні вже осушив пляшку, — відповів той. — У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.

— Чотири кімнати! — проревів Гайні. — Усі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!

— За піаніно Гайні помститься, — сказав Альфонс. — Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, кминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.

— Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.

— Нічого нового, Ернсте. У місті твоїх рідних немає. У кожному разі, вони ніде не зареєстровані. У селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити.

— Добре. Чарку горілки.

— Горілка… — промимрив Гайні. — Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.

— Що? — перепитав Гребер.

Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.

— Вогнемети, — пробелькотів нарешті. — Геніальна ідея.

— Про що він говорить? — звернувся Гребер до Біндинга.

Альфонс знизав плечима.

— Гайні був у бувальцях. Він служив у СД2.

— СД у Росії?

— Авжеж. Ще по одній, Ернсте?

Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.

— Скільки в ній градусів?

Альфонс розсміявся.

— Чимало! Напевно, всі шістдесят. Івани люблять міцну.

«Люблять міцну, — повторив подумки Гребер. — А міцна горілка горить. її заливають у горлянки й підпалюють». Він поглянув на Гайні. Гребер багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних їй людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав, про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове.

— Чого ти вшнипився в пляшку? — спитав Альфонс. — Вона не кусається. Наливай ще.

Гребер

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: