Щоденник Мавки - Дарунок Корній
– Магдочко, давай поїдемо до Парижа? Ти ж мріяла видертися на Ейфелеву вежу? Краса та вишуканість, елегантність довкола, – козлик муркоче, наче кіт. У свої шістдесят хоче здаватися струнким оленем, а не підтоптаним козлом.
– Так, любчику. – Магда всіх їх зве однаково – любчику, бо то тільки ті, кого ти любиш чи поважаєш, або хто тобі байдужий можуть мати ім’я, усі решта – любчики. – Я дуже хотіла. Та найвища вершина в Парижі – це не Ейфелева вежа. Боюся, тобі не вистачить грошей, щоб її підкорити.
Він леститься, лізе цілуватися. А ти холодна, мов граніт, і всі його натужні бажання викресати бодай іскру покриваються інеєм. Тільки мокра бридка слина, мов слід від равлика, на твоїй сухій щоці. Безцеремонно витираєш обличчя рукою, кривишся так, щоб і він помітив. Бо тобі й справді бридко і ти не звикла аж так довго це приховувати.
– Перестань, Андрію. Ще нікому не вдавалося купити хмари.
Але він тебе не розуміє. Причім тут хмари, причім тут Париж? А хтось є на світі білому, щоб зміг тебе зрозуміти, зміг, посмів, втрапив? А ти себе розумієш?
Магда крутить сердито головою, наче стріпує із себе щось липке. Час з цим закінчувати.
Коли вона вперше зрозуміла, що знає, як поводитися з ними – з Чугайстрами, робити їх ручними? Коли згадала науку прабабусі. Як вона могла ту науку знати? То мама на ніч байки різні розповідала, а потім воно снилося. Вміти втримати погляд хижака-звіра, не відпускати – то вроджений талант. І шепотіти при цьому три магічних рядки. Вперше то було вже по розлученні, коли виснажена морально й фізично, ненавидячи до кольок у серці весь чоловічий рід, прагла помсти. Але як ти могла мстити, чим? Той перевірник з облвно нависав над нею, мов безлика вежа, вона знала, що ще мить і зірветься, наговорить йому безтактних дурниць, і що тоді? А тоді, дорогенька, і кар’єрі, і більш-менш безбідному існуванню – гаплик. І знову доведеться шукати роботу. А що подумають Машка чи Семен Степанович, котрі довіряють і вірять у тебе? І тієї миті, коли вона врешті відкинувши всі сумніви та страх, схрестила з Чугайстром погляди, якась сила в ній, що досі спала, прокинулася. Її очі зблиснули лихим вогнем, устами скоромовкою зашелестіли слова. Це тривало пару секунд, не більше, але цього було достатньо, щоб перевірник Перун з облвно, який метав блискавиці, ураз перетворився на ручного кота…
То була така гра… З помсти, потім з нудьги, з суму… Це стало звичкою – карати. Скільки їх було – жертв Мавчиного погляду? Багато, дуже багато. І лишень обраних вона пускала до ліжка, і сама не знала навіщо. Точніше, знала, ох, як знала!
Прокидатися щодня в порожньому ліжку, засинати в холодному ліжку, день у день слухаючи теревені подруг про те, як вони їй заздрять, і єдине, що тримає їх біля благовірних (бо всі вони, звісно, придурки), це слабкість, звісно, бо ж чи самотужки можна потягнути родину, а ще… А ще – страх залишитися самою в порожньому ліжку, нікому не потрібною, не відігрітою. Коли той холод від хрумких та ненависних чистих простирадл ставав нестерпним, Магда зривалася… Сильна жінка хотіла відчувати себе не просто сильною, вона хотіла відчувати себе живою… Відчувати тепло не лишень від поцілунків, дотиків, пестощів, обіймів, хотілося більшого – потрібності, тепла всередині… Хоч і знала – усе це тимчасове, бутафорія, картковий дім, що від маленького вітерцю розсиплеться. Картонна їжа на столі, яка наче є, але в харч не годиться… Потім кляла себе за те, що дозволила собі стати слабкою, бо жоден з них не вартий того, щоб бути прощеним, тим паче стати частиною її життя. Чи пропонували? Пропонували – і одружені, і набагато років молодші, і розлучені…
Тоді вона зупинялася, стріпувала з себе полуду та йшла з їхнього життя назавжди. Вона не мала права навіть Чугайстрові псувати і так ним же спаскуджене життя. Псувати примарною надією на те, що його зможе покохати, може, не тепер, а колись, така жінка. Усе одно на ньому залишається назавжди Мавчин слід, бо її він ніколи не забуде, і вона залишиться для нього єдиною, справжньою, неповторною. І він щоразу, обіймаючи власну дружину чи наступну коханку, думатиме про неї. Згадуватиме пестощі, запах її волосся, доторки тіла, смак губ.
Ох, насправді та Мавка пестила не його, вона лишень згадувала, точніше хотіла не забути, як то воно бути живою…
І навіть коли вона йшла від нього, він вірив, що вона повернеться, що зрозуміє свою помилку, бо так кохати її, я кохає він, ніколи ніхто не зможе. Та все минало, Чугайстер повертався в будні: додому, у родину, до звичного життя. Так, тілом. А душею?
Чоловіки, яких вона колекціонує, мов рукавички… Навіть не так, Чугайстри, потворні звабники, яких вона колекціонує, мов рукавички. Що це для неї? Це спорт. Помста також може бути спортом…
Магдалена зітхнула, провела рукою по своєму чорному кучерявому волоссю.
– Це кінець, любчику. Це остання наша ніч. Я йду від тебе.
Знала, що зараз будуть благання, тоді сцени ревнощів, але ніколи, жодного разу – вони не сміли її ображати, бо… Бо з тобою поводяться так, як ти дозволяєш, щоб з тобою поводилися…
Десь на середині занудного монологу Чугайстра Магду із заціпеніння, у яке її приводили зазвичай такі сцени, вивів телефонний дзвінок.
– Доброго здоров’ячка, Магдочко! – то був голос її доброї приятельки, із якою інколи пили каву, розмовляли про дітей, у неї також підлітки, і також дівчатка. – Ой, вибач, що так пізно. У мого Михася завтра День народження. Запрошуємо і тебе. Як без тебе, га? Ти ж душа товариства. І той, тільки не лайся, голубонько, буде Михасин приятель, наш трохи родич, холостяк. Дуже успішний холостяк. Точніше він уже був двічі одружений, та все це в минулому. Дітей нема, зобов’язань також ніяких. Та, дорогенька моя, скільки можна самотньою зозулею кувати? Роки йдуть, діти ростуть. Ще трохи – і ти їм станеш непотрібною. От ми з Михасиком про тебе й згадали. Знаю-знаю, що скажеш. Щоб не встрявали. Але, будь ласочка, подумай, не відмовляй.
Магдалені, звичайно, спочатку захотілося відімкнути телефон, зупинити причепу Ольгу, яка вже не вперше отак «знайомить» її з холостими приятелями чи «родичами». Та не стала
