Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Іванович.
— Михайлик! — одним словом відповів дядько Себастіян.
— Це часом не той, що космографію читав? — примружився голова повітвиконкому.
— Він самий!
— То он який ти? — дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?
— Дуже, — ніяково кажу я.
— А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
— І посередині трошки, — хитаю головою і не журюся.
— І що тепер читаєш?
— Ет!
— То чого запишався?
— О! Таке скажете, — починаю пекти раків.
— Як ця книжка зветься?
— «Арабська земля і Магометова віра».
— А це тобі доконче треба знати? — і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обізвався дядько Стратон.
— Біда? — співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
— Не так біда, як прибідок, — одходячи, відповідаю йому.
— А читати ж хочеться?
— Аж душа болить.
— От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, — і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. — Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3] — там тепер найкраща бібліотека.
— Оце діло! — схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. — Там книжок — море!
— Ой! — несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.
Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!
— Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! — націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. — Вчися, виходь у люди!
Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.
А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:
То не з моря тумани,
То із коней пара…
Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!
І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою…
Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько — Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: «Закрий мені хвірточку» або «Відкрий мені хвірточку».
З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, — все це йому разом заміняло сміх.
— Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? — заговорив до жінки дядько Себастіян.
— Ет, хай він говорить… навчився ж. — Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.
— Розказуй, Василю!
Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову — сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, — все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.
— От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! — переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.
— На яку це контрреволюцію ти наскочив? — недовірливо запитав дядько Себастіян. — Може, на тітку Марину?
— На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от… село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.
— Розказуй, як умієш, — нахмарився і зажурився дядько Себастіян.
— Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! — знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. — Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою — в двері і до Якова: «Руки вгору!»
А він на мене, понятно, ніякого вніманія.
«Пішов ти, — каже, — Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший».
«Я стріляти буду!» — гримаю на коваля.
А йому й за вухом не свербить.
«Стріляй, — каже, — собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?»
«За цей кулемет судити будем!»
«За що ж мене судити? — розсердився коваль. — За те, що я смерть перековую на леміш?»
«Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?» — припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.
М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.
— Тітко Марино, це правда?! — не віриться дядькові Себастіяну.
— Та правда ж, — похитала головою тітка Марина.
— І ви продали кулемет Якову?
— Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
— Що ж це за обмін?
— Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
— Так і Яків сказав! — підтвердив міліціонер. — Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани —
