Нова стара баба - Лариса Володимирівна Денисенко
У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено чимало пісень, радянські композитори та поети, як змовилися, знай собі писали пісні про голубів, а от про білок – ні. Наприклад, я знаю кілька про голубів, а про білок – жодної. Ось лише деякі з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати якусь пісню про білок.
Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева – казкові велетні, і ти відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає неспішніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, у котрої немає жодних справ, окрім подібних прогулянок.
У дитинстві я губився в Голосіївському лісі й зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи впізнаю я їх тепер? Мабуть, ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як неврівноважене дівчисько.
Ватутінському парку не дуже пощастило із сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди щось буйно квітне, а біля парламенту в’яне, засихає, одне слово, сумує.
Колись, уже не пам’ятаю якого року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, у котрому також є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.
Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам’ятаю, хто це сказав.
Другий сусід парку – резиденція Президента – Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі. Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором (практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається – бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно чіпають. Якась я дратівлива людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.
Зараз біля Маріїнського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа собі під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а казкова пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно знати, що ти не самотній у своїх симпатіях.)
Я купив у бабусі пару пакетиків із горішками для звичайних, не казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик – така собі опозиційна листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.
Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати в політичні бійки, слава Богу, уже не знаю, чиїми це стараннями, але я точно не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Однак ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся продає горішки, які загортає в опозиційні листівки прямо під стінами Маріїнського палацу. І хтось ще каже – зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, – що Україна не демократична держава. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.
Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, настільки насиченого, що було трохи боляче очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого листя стали бурими, та коли сонце пронизує їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп’янками на тлі блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, такий вигляд має справжнє щастя.
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце у моєму житті. До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов із чарівного парку й відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого міста. Мого улюбленого Києва. Якщо парки – це обійми столиці, то її центр можна порівняти з діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його оминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена в просторий, грубо зв’язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене волосся трохи скуйовдилося. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами – українською, російською та англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного