Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

— Бабусю, він хамло!

— Не кажуть «хамло», Віко. Можна сказати, що хтось неввічливий або…

— Неввічливо пхати носа! — грізно дивлюся на Віку.

— Не сваріться! — зупиняє нас бабуся. — Може, спробуємо зателефонувати мамі?

Западає тиша. Ми з Вікою перезираємось. Не ясно чому, але нам не надто хочеться дзвонити їй. Тобто, я знаю, чому я не рвуся. Бо мама зовсім цьому дзвінку не зрадіє, напевно, знову сваритиметься, що рахунок буде завеликий. Насправді я не можу нічого їй розповісти, бо вона або сердитиметься, або переживатиме. Бо я б хотів, щоб вона сама подзвонила. Але чому Віка не дуже хоче говорити з мамою? Завжди, коли лунає така пропозиція, вона перша кричить, щоб обов’язково подзвонити.

Врешті ми таки дзвонимо, вмикаємо телефон на гучний зв’язок, але мама зайнята й каже, що зараз не дуже може говорити й подзвонить, коли трошки звільниться. Припускаємо, що сьогодні це навряд трапиться — і не помиляємось.

Наступні вихідні ми теж проводимо без мами. Ну, що ж — ми трохи звикли. Звісно, ці вихідні — особливі, бо в неділю День Усіх Святих. Бабі переживає, що не сходить на могилу дідуся, і навіть хоче їхати, але мені вдається відмовити її, вона, справді, ще досить слабка. Навіть якби ми витратилися на таксі, що було б не надто розумно з фінансової точки зору, бо на Бульку звідси страшенно далеко, просто пройти від брами до могили було б для неї завеликим зусиллям. Я пообіцяв, що ми з Вікою поїдемо, приберемо могилу, покладемо свіжі квіти й запалимо лампадку. Це її трохи втішило.

А я, як кожної суботи, беруся за прибирання дому, бо невідомо-коли знову зробився повний розгардіяш. Усе йде досить непогано, бо в мене чудовий настрій: репетиція в середу була супер, і хоч я не наважився запропонувати Опті піти кудись на вихідних, бо як там не є — свято, але ми й так гарно провели вечір, граючи та балакаючи. Тому мені досі радісно. Я навіть порозкладав усе в кухонних шафках. Гадаю, коли мама врешті повернеться, бо колись же це станеться, їй буде приємно.

Після обіду я обіцяв допомогти Опті з математикою, тож у мене є мотивація. Я помітив, що зовсім інакше прибирається, коли знаєш, що попереду щось приємне.

— У тебе непогано виходить, — хвалить мене бабуся.

— Так, я тепер спец. Може, навіть почну заробляти, прибираючи чужі помешкання.

— Що ж, синку, багато людей так робить, у Польщі, наприклад, працює багато українок, котрі таким чином заробляють на життя.

— Так, українки в Польщі, ми в Німеччині чи Лондоні, цікаво, хто прибирає в Україні? Може, румунки?

— Може, — зітхає бабуся. — Я десь читала, що українки в Лондоні часом видають себе за польок, бо польські прибиральниці мають нібито вищий соціальний статус, ніж українки.

— Дуже надихає. На щастя, мама не мусить прибирати. Краще вже хворих доглядати, правда? Хоча, знаючи її пристрасть до прибирання, це може бути золотою жилою!

На мить западає тиша, а бабуся наче хоче щось сказати, та врешті передумує. Вдає, що шукає окуляри під паперами, які скупчилися на нічному столику.

— Ну, що, — кажу. — Мама… любить порядок!

— Феліксе! Не смійся з того, що мама цінує чистоту. Без неї цей дім заріс би брудом.

— Але якось не заріс, хоч її й немає…

— Ну, не знаю, як би це виглядало з її точки зору. Боюся, те, що для нас чудово, для неї може бути не зовсім.

Я роззираюся по кімнаті. Мабуть, є в цьому зерно правди, скрізь валяються книжки, одяг і якісь журнали. Мабуть, той мамин ген не від бабусі.

— Твоя мама змалку любила порядок. Ми з дідусем навіть сміялися, що це тому, що вона за гороскопом Діва, а Діви нібито великі чепурухи. Коли дідусь був ще живий, вона часто приходила й докоряла нам, що в нас безлад, уявляєш?

Я чудово уявляю маму, як вона хмурить брови й пальцем перевіряє шар пилу в бібліотеці батьків.

— Звісно, але попри все я радий, що хоч вона працює в Німеччині, то не прибиральницею. Одна справа прибирати в себе, інша — у когось.

— Жодна робота не принижує, — заперечує бабуся. — Важливо вміти заробити на життя.

— Ну, так. Але навіщо закінчувати університет, якщо потім не можеш знайти роботу в Польщі й треба заробляти в якійсь чужій країні?

— Ох, Феліксе. Дай боже, щоб така молодь, як ти, прийшла до влади й щось із цим зробила…

— Ну, гаразд. Годі балаканини про прибирання й годі прибирати. У мене вже сил немає, — я змінюю тему. Бо й справді немає, ці шафки висмоктали з мене останню енергію.

— То не прибирай. Увімкни якісь новини по телевізору й подивися зі мною. Ти маєш знати, що у світі робиться, щоб потім мати змогу цей світ змінювати.

Вмикаю TVN 24 й дивлюся. Через п’ять хвилин у мене виникає враження, що цей світ такий страшний, що ніхто й ніщо не В ЗМОЗІ його змінити.

Раптом на екрані з’являється фото дівчинки. Вона може бути Вічиного віку.

«Вчора після обіду на Мокотові, у Варшаві, зникла Сильвія Собчук. Вона вийшла зі школи на вулиці Доманевській, але додому не дійшла. Була вдягнена в сині джинси, темно-синю куртку, на шиї хустка в кольоровий горошок. Якщо хтось бачив дівчинку чи знає щось про її долю, прохання негайно повідомити поліцію. Є підозри, що її викрали».

— Господи, — зітхає бабуся. — Адже вона така, як Віка. Ходять такі діти самі по собі, а зараз повно збоченців і педофілів. Уявляєш, що відчувають її батьки?

— Ну, через мене батьки б не переживали, — подає голос Віка з-за канапи. Ми не помітили, що вона підійшла й теж дивиться з нами.

— Що ти таке верзеш, дитино! Усі б за тебе переживали!