Рута - Санфіров
Промовці зі сцени голосно по черзі зверталися до міліціонерів із закликом зупинитися і не чіпати мирний протест, а Андрій із Борисом тим часом уже влилися в один з мурашиних струмків.
Біля барикади загальмував дебелий джип, дверцята відчинилися, і з них висунулися граційні дівочі ніжки у джинсах. З другого боку відчинилося вікно, і з нього визирнуло усміхнене дівоче обличчя. Водійка клацнула пультом, відкриваючи багажник, всередині якого вмістилися дві покришки — попри свою загрозливу зовнішність паркетники зазвичай мають маленькі багажники.
— Давай сюди! — Борис першим опинився біля цінного вантажу.
— Обережно, вони важкі! — стурбованим голосом попередила водійка.
Борис усміхнувся:
— Це для вас важкі, — потім глянув усередину салону і здивовано звів брови. — Дівчата, а ви самі? В сенсі, без хлопців?
— А що? — щиро здивувалася водійка.
Борис підняв одну шину, спритно вдягнув її на плече і примірявся до другої.
— Та просто... — він присів, підхоплюючи другу, — дівчата. Самі. Не страшно?
— Вдома страшніше, — відгукнулася пасажирка, яка спостерігала за процесом, обернувшись через сидіння.
— Ага, — погодилася подруга. — Тут хоч щось робиш. Ми вдень по смітниках пляшки збирали для коктейлів, а зараз хлопці з шиномонтажу шини віддали.
Андрій дивився на цих двох молодих, стильно вдягнених милих дівчат на машині за десятки тисяч доларів і не міг уявити їх на смітнику за збиранням пляшок.
— Когнітивний дисонанс, — сказав він.
— Він, — погодився Борис і підкинув шини на плечах, щоб вони зручніше вляглися. — Щоб ти розумів, когнітивний дисонанс — це наша таємна зброя. Якби не він, нас би давно вже знесли. Дякуємо, дівчата! — гукнув він услід джипу.
— Вам дякуємо! — хором відгукнулися дівочі голоси.
Наступною черга приймати боєзапас підійшла до Андрія. Зашморганий робочий пікап різко загальмував, з кабіни виліз діловий чоловік із насупленими від постійної зосередженості бровами. Він відкрив дверцята багажника і замість шин Андрій побачив там ноші. Двоє складених медичних ношів.
— А це куди? — не зрозумів Андрій.
— Лікарям, — пояснив діловий, витягаючи свій вантаж і тицяючи його Андрієві до рук. — В інтернеті пишуть про поранених.
— Яким лікарям? — Андрій озирнувся, немовби сподівався побачити лікарів.
— Та все одно, — діловий хряснув дверцятами. — Знайди якихось.
— Дякую, — автоматично промовив Андрій.
— Тобі дякую, брате! — несподівано щиро сказав водій і сів до кабіни.
Черга з машин зі сторони Бессарабки врівноважувалася чергою людей з боку барикад, тому розвантаження ішло ритмічно, як у доброму логістичному центрі. Борис глянув на ноші в Андрієвих руках і одразу знайшов застосування:
— У Профспілках є медпункт, де ми дівчину з бібліотеки залишили.
— Точно!
Тримаючи в кожній руці складені ноші, Андрій приєднався до вервиці людей, які несли на плечах та в руках порятунок для Майдану, зібраний на смітниках гарними дівчатами та діловими чоловіками. Попереду на Майдані раз по раз лунали вибухи. Вуха захисників уже звикли до періодичних сальв, але зараз серед них з’являлися такі, що земля буквально здригалася.
— Ого! — здивувався хлопець, що чимчикував поруч із Андрієм, несучи в оберемку дошки.
— Це гранати? — уточнив його супутник із шиною на спині.
— Та, блін, таке враження, що бойові.
— В них розуму вистачить, — зауважив супутник і прискорив крок, немовби поспішаючи туди, де вибухають гранати.
Цей ефект дивував Андрія від початку протестів. Бо закони поведінки натовпу відомі всім — штовхатися, пробиваючись до видовища, сахатися від небезпеки, створювати тисняву. Однак люди на Майдані поводилися зовсім не так. Вони пропускали одне одного, коли йшлося про їжу чи кращий вид на сцену, і навпаки — миттєво кидалися вперед, щойно виникала небезпека, ніби боялися проґавити щось цікаве. Дивна поведінка, ще не досліджена психологами.
Проминувши сцену, з якої промовці намагалися координувати дії захисників, Андрій попрямував до Будинку профспілок, вхід до якого був практично на передньому краї сутички.
Зараз тут була метушня — з барикад приводили та підносили постраждалих, медпункт перетворився на головний центр уваги.
Борис обережно, щоб нікого не зачепити, зайшов усередину.
— Поранений? — одразу запитала медсестра.
— Ні, просто ноші, — Андрій поставив свій вантаж у куток. — Люди привезли.
— Ноші — це добре, — підсумувала жінка.
— А моєї дочки у вас не було? — Андрій вирішив скористатися хвилинкою уваги, яку завдяки ношам отримав від заклопотаних медиків.
— Вашої дочки? — перепитала медсестра. — Не знаю. Це не вона? — рука у гумовій рукавичці показала у куток, де, притулившись до стіни, спала якась дівчина.
Наче не схожа. Він придивився уважно і впізнав бібліотекарку, що її вони з Борисом іще вдень привели з Українського дому.
— Ні, це інша, — сказав він. — Вона й досі тут?
Медсестра здвинула плечем:
— А куди діватися? В усіх лікарнях менти, поранених одразу затримують.
Уявити, що Рута може десь так само сидіти у кутку, було боляче. Андрій подякував жінці та вийшов у коридор, де купчилися люди — хтось підносив на верхні поверхи боєзапас — пляшки з бензином, хтось допомагав пораненим, а хтось даремно розшукував керівників зі штабу — адже після «мирного наступу» штаб хутко зник, і на Майдані кожен сам собі був отаманом.
Заховавшись за стійкою гардероба, який давав сякий-такий прихисток, Андрій видобув із кишені телефон і натиснув на кнопку виклику. Апарат слухняно набрав останній, тобто Рутин номер. І одразу пішли довгі гудки.
«Ну!» — подумки підганяв він, і невдовзі у трубці почулося:
— Андрій? Це знову ви?
Він здивовано сахнувся, бо ще не встиг видати навіть звуку, а на тому кінці його ідентифікували.
— Я, — підтвердив він і ковтнув сухим горлом. — А це знову Рута?
— Рута.
— А як ви мене впізнали? Я ж...
— Просто на цей телефон дзвоните тільки ви.
— Який телефон?
— У телецентрі. Дивний такий, без диска.
— Рута, — повторив Андрій її ім’я і згадав. — Червону руту не шукай вечорами. Це ви?
Вона здивувалася:
— В якому сенсі?
Він заплющив очі і побачив картинку: Будинок друку у Вільнюсі, танки, лави радянських солдатів і перед ними дівчинка у шапці кольорів