На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

Кайзер роздає залізні хрести і часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.

Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:

— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється. — Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?

— Авжеж! — підтверджує Кач.

Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:

— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером? Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.

Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.

— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? — каже Кач. — Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.

Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.

— Слухай-но, — каже Тьяден, — я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?

— Будь певен, що ходить, — регоче Кроп.

— Ти, мабуть, глузду збувся, — додає Кач. — В голові у тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьяден, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.

Тьяден зникає.

— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?

— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.

— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?

— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни.

— Комедія, коли добре помізкувати, — веде далі Кроп. — Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?

— Мабуть, на обох, — відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.

— Ну, гаразд, — каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке, — але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?

— Цього я не знаю, — відказую я. — У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.

Вертається Тьяден. I досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як власне виникають війни.

— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу, — впевнено пояснює Альберт.

Тьяден прикидається, ніби не розуміє.

— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле.

— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп. — Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший…

— Тоді мені нема чого тут робити, — каже Тьяден, — мене ніхто не кривдив.

— Хіба тобі поясниш! — дратується Альберт. — Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.

— Тоді й поготів мені треба додому вертатися, — наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.

— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.

— Державу, державу! — Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями. — Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!

— Правильно! — вигукує Кач. — Ти, Тьяден, уперше сказав щось слушне. Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.

— Але ж їх не розділити, — міркує Кроп, — батьківщини без держави немає.

— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.

— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден. Кач знизує плечима.

— Бо є люди, що мають з війни користь.

— Еге, тільки не я, — посміхається Тьяден.

— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.

— А хто ж тоді? — допитується Тьяден. — Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.

— Не кажи, — заперечує Кач. — Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.

— Генералів війна теж уславлює, — додає Детерінг.

— Ще більше, ніж кайзера, — підтверджує Кач.

— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися, — бубонить Детерінг.

— Мені здається, що це наче якась лихоманка, — каже Альберт. — Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.

— Але в них більше брешуть, ніж у нас, — заперечую я, — згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.

Мюллер підводиться.

— Принаймні добре, що війна йде тут, а не в Німеччині. Погляньте-но, геть уся земля у вирвах.

— Справді, — погоджується Тьяден, — але найкраще, коли й зовсім немає війни.

Він іде від нас із гордим виглядом, бо хоч раз узяв гору над нами, молодшими. Його міркування дуже типові, їх раз у раз чуєш і не можеш нічим заперечити, бо як станеш на цю точку зору, то вже не годен пояснити багато інших речей. Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій. Але цим воно і вичерпується, про все інше він міркує цілком практично і тільки з власної точки зору.

Альберт лягає на траву й сердито каже:

— Про ці речі взагалі не варто говорити.

— Однаково від наших розмов нічого не зміниться, — погоджується Кач.

На додачу до всього ми мусимо здати майже все обмундирування, яке недавно одержали, і вбратися знов у наше старе дрантя. Гарний одяг призначався