Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] - В. Домонтович
Попрацювавши години півтори, вона піймала себе на думці про ранкову подію, за яку в денній метушні вона зовсім забула…
Це про трамвайну зустріч!.. Увійшовши в вагон, щоб їхати на працю до Спілки, вона сіла на лавочку проти великого важкого чоловіка з чотирикутною головою, у причавленому капелюсі, з портфелем, набитим книжками. Якось, коли вона ще не встигла сісти й вдивитись, у неї мимоволі імпульсивно вирвалось:
— А це — ви, професоре Комахо!
Так ніби не десять років минуло з їхнього знайомства, а лише вчора вони ще бачились востаннє. Комаха поволі оглянув її й поволі відповів:
— А ви Тася, тобто Тетяна Сергіївна, тобто ні… Тобто так. Я ж знаю. Мені казав за вас Корвин, що ви знов у Києві. Вам так само він казав про мене…
Вони розмовляли, власне кажучи, вперше, хоч знали один одного вже давно, бодай Комасі треба було принаймні десять років призвичаюватись, щоб звикнути до думки, що вони — він і Тася — знайомі один з одним і, звикши, тепер уперше розмовляти, як належить добрим і хорошим давнім друзям…
А оце ввечорі на Тасю набігли спомини, і зі споминами прийшов гострий біль. Був Комаха той самий, що й колись, і був він відмінний: трохи нібито вільніший, простіший, звичайніший. Тася згадувала…
Спогадів слід уникати, бо слід уникати жалю. Боячися нападу гострої нудьги й споминів про те, що здавалось уже схованим назавжди, вона згасила світло й хутко роздяглась у пітьмі. Та, лігши в ліжко, заснути не змогла. Уривками тяглися непотрібні й випадкові метушливі думки; в нічній пітьмі думки можуть шамротіти, шарудіти, як речі й тварини, як сухе гілля, як пантофлі, шафи, що тріскають, як просо, що його пересипають, як миші. Щоб знищити обридливу шамотню думок, Тася почала рахувати, шепочучи губами, але цього разу випробуваний спосіб не допоміг. Покрутившись на ліжку з годину, Тася знов запалила світло й сіла за стіл працювати.
* * *
Доктор Серафікус звик писати листи до Вер, але їх не одсилав. Власне, це були не листи, а короткі випадкові побіжні нотатки.
Серафікус не вмів розмовляти з Вер. В історії виховання його почуттів, сантиментальній історії його любовного виховання, в історії його кохання до Вер він не досяг тієї межі, щоб призвичаїтись говорити їй те, що йому хотілося сказати.
Серафікус записував те, що він сказав би Вер. Записуючи свої уявлені розмови з нею, розмови насамоті з собою, він ховав ці свої нотатки десь між паперами і ніколи не читав їх Вер і не перечитував сам. Це були безмовні діялоги, де брала участь тільки одна особа, діялоги, що оберталися на монологи, це були письмовні монологи Серафікуса себе з собою, ніби з Вер.
* * *
— Вер! Що я повинен зробити, щоб ти була… Я хотів сказати: МОЯ, потім: НІЧИЯ?! Але я знаю, все це неможливо… Я спитаю інакше: що я повинен зробити, щоб ти хотіла, щоб я був твій?.. Чи ти й цього не хочеш? Алеж усе таки: що я повинен зробити, щоб ти захотіла, щоб я був твій? Я ладен зробити все.
— Кінець-кінцем, коли жінка для чоловіка є жінка, то це для мене лише ти. Ти, здається, ніколи не ревнуєш мене. Принаймні, мені так здається. У мене є своєрідне почуття: я ревную сам себе. Коли мені доводиться зустрінутись і розмовляти з якоюсь жінкою, в мені прокидається почуття ревнощів. Я ревную себе до інших жінок глибоко й боляче: я не хочу, щоб я бачився й розмовляв з будь-якою іншою жінкою, окрім тебе.
— Я пожадливий, Вер. Мені і в коханні треба багато. Про це я тобі казав під час нашої розмови в каварні: мені потрібна не одна жінка й не три, і не тисяча, не тисяча й три жінок, щоб наситити мою згагу. Мені потрібні всі. В усьому, навіть у бажаннях, я прагну монументальности: книжки, що я їх пишу — товсті томи, серії томів. Щоб написати розвідку, мені потрібні тисячі сторінок. Я мислю тисячоліттями. Хронологія й історія обмежують обрії. Вічність для мене реальніша, ніж століття. Чи не тому я й досліджую міти й казки?
— Мені б не в кімнаті сидіти, зігнувши своє велике тіло над столом, а, як мій дід, бородатий мужик, ходити за плугом, орючи лани й перелоги. В сорочці брудній, напружуючи м'язи, відчуваючи вогкість землі, п'яніти від весняного запаху землі, що збуджує, як жінка.
— З усіх жінок на світі існуєш лише ти. Всі інші для мене відсутні. Ти одна й єдина, що єсть, і, разом з тим, тебе нема. У мене від зустрічей з тобою лишається почуття нереальности. Коли ти підеш від мене і, провівши і попрощавшись з тобою, я повертаюсь до себе, у свою кімнату, де тільки що була ти, я не можу примусити себе повірити, що ти справді була тут. Може, це через те, що ти буваєш надто рідко і надто мало? Чекання на тебе розтягується на години, дні, доби, тижні: моє почуття до тебе це повсякчасне почуття ненасичености.
— У мене нема жадного бажання зустрічатися з кимсь — чоловіком чи жінкою, однаково — окрім тебе. Моя звичка до самоти, вироблена протягом десятиліть, замкнула в цю самоту ще й тебе.
— Усе, що я є, є ти. Я не існую. Існуєш ти. Я існую тобою. У мене два бажання: одне — зникнути в тобі, і друге — віддати тобі всього себе.
— Яке важке почуття — кохання. Не знаю, можливо, що тут винна моя вдача, але кохання приходить у болі й через біль.
— На кого я мушу нарікати: на себе чи на тебе, Вер? О, коли б ти захотіла мені сказати: НАЗАВЖДИ. Мені здається, що я ніколи не зрадив би тебе і ніколи не захотів би подивитись на іншу.
— Мені було б дуже прикро, коли б те, що я кажу тобі, казали десятки до мене й десятки після мене. Я кохаю тебе, Вер, і мені здається, що те, що я
