Ім'я рози - Умберто Еко
Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я — спаси мене Боже від марнославства — постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг виднівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.
«Трапезна, скрипторій або бібліотека, — сказав Вільям. — Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці».
«Чому саме в бібліотеці?»
«Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Венанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки».
«А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?»
«Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше».
«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… — шепнув я. — А що б то міг бути за знак?»
«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах…»
«Жорстоко, — мовив я, — вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»
«Жорстоко, — зауважив Вільям, — вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum[99]…»
Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.
«Може, кара Божа на нього впала?» — спитав Вільям.
«Може», — сказав Северин.
«А може, причиною була трутизна?»
Северин завагався. «Це теж може бути».
«У тебе в робітні є отрути?» — спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.
«Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть».
«А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?»
«Ні. Але чимало отрут не залишають слідів».
Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп'яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.
«Непогана збірка цілющого зілля, — сказав Вільям. — Усе це плоди вашого городу?»
«Ні, - мовив Северин, — чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но… товчений аґалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить до тями зомлілих. Арсеник — він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра…»
«Те саме, що його принесли тріє царі?» — спитав я.
«Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamodendron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragora officinalis[100], добра на сон…»
«І збуджує тілесне бажання», — додав мій учитель.
«Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, — усміхнувся Северин. — Погляньте-но сюди, — сказав він, беручи одну з плящинок, — це туція, чудотворно впливає на очі».
«А це що таке?» — з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.
«Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?»
«Авжеж, — сказав Вільям, — але це не ліки». Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап'ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.
«Бачиш, — сказав мені Вільям, — це магніт».
«А для чого він?» — спитав я.
«Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину».
Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: «Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon[101]».
«І нічого звідси не пропадало останнім часом?»
Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова: «Останнім часом нічого».
«А давніше?»
«Хтозна. Не пам'ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п'ять».
«Справді, важко все пам'ятати, — визнав Вільям. А тоді раптом сказав: — Вчора ми говорили про рослини, які викликають візії. Які це рослини?»
Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми: «Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?»
«Треба подумати», —
