Гра в паралельне читання - Людмила Петрівна Іванцова
Віталій за четвер оглянув два запропоновані приміщення під філію, провів перемовини з партнерами та пообідав із ними у дивній кнайпі-музеї «Гасова лямпа» на вулиці Вірменській, куди місцеві жителі неодмінно приводять гостей Львова.
За обідом, розглядаючи чудернацький інтер’єр закладу, витриманий у стилі 20-х років минулого століття, – різноманітні гасові лампи, старовинні фотокартки з карпатських родовищ нафти та газу, – Віталій усе поглядав на годинник, адже Ліля зателефонувала, що скоро вилітає і під вечір буде на місці. Він хвилювався, чекаючи на неї. Уже уявляв, як вони обідатимуть завтра тут, за он тим невеличким столиком у куточку за гвинтовими сходами, і це, напевно, буде набагато смачніше, ніж із цими гостинними галицькими підприємцями…
Віталій помітив, що він уже давно не затягується димом, цигарка тліє, а попіл падає на підвіконня. Він викинув недопалок у кватирку і глибоко зітхнув. Чи на всіх глибока осінь наводить сум та бажання ворушити минуле, блукати у щасливих хвилинах чи годинах колишніх осеней, у спогадах про крадене щастя? А може, у когось немає навіть таких згадок?
Переживши біль утрати, заборонивши собі озиратися назад, він усе ж таки не шкодував про те, що було. Власне, не шкодував і про те, що Тамара, на щастя, так і не дізналася про його безумне кохання. Звісно, усе могло бути інакше, якби вона довідалася і, заклеймивши його, виперла б на всі чотири сторони, як зрадника. Усе могло бути інакше… Чи не виперла б… Адже вона патологічно неконфліктна.
І перш за все друг, давній добрий друг. Дізналася б, поплакала на самоті і, зціпивши зуби, чекала б, коли воно саме минеться. А може, вийшла б розмова. І вона б його простила. Пояснила б, що на що він зібрався міняти і чи є в тому сенс. Вислухала б про його почуття, що якийсь час роздирали роздвоєнням, навіть поспівчувала б йому по-материнськи, приховуючи власні переживання. І жили б вони далі разом: він, прощений, та вона, великодушна… Всяко могло бути. А вийшло ось так – Ліля зробила несподіваний крок, зруйнувавши ефемерну, але звичну рівновагу на шаховій дошці. А може, навпаки – вийшла з цієї гри, щоб зберегти рівновагу інших фігур?
У двері постукала прибиральниця. Невисока, гладка і чимось кумедна, вона хотіла помити підлогу в його кабінеті, і Віталію довелося вийти до зали, де в робочий час сиділи менеджери. Блукаючи між столами, він помітив біля одного монітора книжку, на обкладинці якої було старовинне чорно-біле трохи пожовкле фото Києва, а саме Софійського собору. Він узяв видання до рук, покрутив, придивився і побачив прізвище автора – Лія Данапріс[9]. Це видалося йому дивним. Прізвище звучало на грецький манер. Дожилися – греки пишуть путівники Києвом!
Віталій погортав сторінки, не став читати текст, а подивився лише вставку з ілюстраціями. І знову згадалася Ліля. Адже, працюючи в туристичному бюро, вона так багато знала про місто і так чудово і захоплено розповідала це туристам то російською, то українською, то англійською, а то й грецькою. Саме на неї він і повівся, мов на афродизіяк[10], коли вперше побачив Лілю на Володимирській гірці.
Він підійшов до вікна і, дослухаючись краєм вуха до звуків зі свого кабінету, почав бездумно дивитися на рух машин неширокою вечірньою вулицею, на будівлі навколо. Раптом у рамі вікна старовинного будинку навпроти він побачив пару, що цілувалася. Віталій стиснув пальцями підвіконня і вп’явся поглядом у тих людей.
У ті півтори доби в дощовому Львові вони цілувалися скрізь – на вуличках, у кнайпах, на малесенькій кухні квартири, у кімнаті на кріслі перед телевізором, на дивані… Але найсолодше їм було на килимі перед каміном. Чи то жар від такого незвичного в помешканні живого вогню додавав полум’я і їхнім стосункам, чи контраст між дощовим Львовом та затишною старовинною оселею, – то не важливо, але відтоді сірі та вологі дні пізньої осені повертали Віталія до того каміна. Від згадки про їхнє шаленство дорослого і загалом поміркованого мужчину кидало в жар, його щік ніби раптово торкалося тепло того вогню, він знову чув потріскування дров і відчував терпкий аромат жіночого чорного довгого волосся, змішаний із легким запахом диму від прирученого багаття… Минуло понад чотири роки. Але він сподівався, що Ліля теж ніколи цього не забуде, попри те, що зрадила його і пішла у якесь інше своє життя. Хоча чи можна зрадити чужого чоловіка, чоловіка іншої жінки? Хто знає… але йому те ще довго боліло.
«І ці оповідання… Якась маячня. Наче вітання з того світу…» – думав Віталій, дивлячись на людей у вікні навпроти. Вони вже перестали цілуватися і тепер розмовляли. Судячи з їхніх жестів, бесіда була емоційною і набирала обертів.
І тут його несподівано пронизала думка: «А раптом у неї не склалося з тим москвичем із турбізнесу?! Не склалося, і вона повернулася додому?!»
Віталій мало не бігом кинувся до свого кабінету, ледве не збив із ніг прибиральницю з відром та шваброю, вибачився, сів за комп’ютер, відкрив пошукову систему і в рядку запиту ввів ім’я та прізвище Лілі.
7
Жанна прокинулася рано, у купе ще було темно, хоча за вікном сіріло. Сон уже не йшов, а перебирати в голові події минулого тижня чи останніх років її життя більше не хотілося, хоч воно й непокоїло. Дістала ноутбук, умостилася зручніше в кутку полиці, підіткнувши благеньку подушку під спину, і зайшла в папку, куди зберегла з флешки твори незнайомої авторки. Їй досі дивно було, що якась жінка писала свої оповідання (і чом би їй їх не підписати?), навіщось скинула свої твори на флешку, кудись їх везла і зрештою загубила в потязі. Дивно, що дісталися ті оповіді їй саме перед тижнем вимушеного перебування в чужому місті, на відстані від Віталія, який уже майже два роки наповнював її життя, з’явившись у ньому з дня тієї зустрічі однокласників, куди вона б і не пішла,
