Ходільці - Василь Биков
Не зауважив, як знову задрімав — може, користаючись із залишків тиші сієсти, і якось одразу, без переходу чи паузи йому приснилося інше, що у реальному житті не мало до нього жодного стосунку. Та уві сні все те сприймалося, наче давно знайоме, звичне, і не викликало жодного подиву. Найперше ландшафт — розлогий простір широкої долини, увесь зелений від молодої трави, проте на вигляд зовсім не прерія, не савана — широкий лісистий краєвид без поселиш і доріг. Він ішов трав’янистим схилом, за ним непоспішно тягнулося стадо волів чи бізонів, це було якось не зовсім зрозуміло, та він і не намагався зрозуміти. Він почувався чи то у ролі пастуха, чи то проводиря цього стада й не командував, не підганяв тварин, а спокійно вів їх кудись по високій нетоптаній траві. Настрій і відчуття були б цілковито буколічними, якби не загадкова тривога, що потрохи виникала невідомо звідки. Тривога та, одначе, переросла у страх, коли попереду неподалік з’явилося урвище — якась широка безодня, котрої було не обминути. Головне — він не міг спинитися, не спинялось і стадо; мабуть, не відчуваючи небезпеки, воли (чи бізони) марудною лавою все сунули й сунули за ним і вже наблизилися до краю безодні. Треба було б їх зупинити чи завернути назад, але він не робив того — не міг чи не знав як. І він із жахом полетів по слизькій траві у безодню, на дні якої щось пінилося, неначе кипіло у велетенському казані — багно, вулканічна магма або щось іще...
Відчуття близької катастрофи й погибелі збурило в ньому якісь душевні зусилля, котрі й перервали ці страждання, і він прокинувся.
Освітлення у кімнаті змінилося: стало темніше, здається, настала ніч; дрібні щілини-смужки пересунулися вгору і тепер строкатіли на стелі — це крізь жалюзі пробивалося низьке світло вуличних ліхтарів. Приглушено звучала недалеко музика самби — грали десь у сусідньому готелі чи на узбережжі під пальмами. Тільки-но він із полегшенням відчув, що позбувся неприємного сну, як у його душу знову повернулось загадкове гудіння, вже ніби забуте. Його не могла заглушити навіть нав’язлива музика самби, цей незмовкний суцільний фон накладався на всі інші звуки іззовні — і це було ненатурально, незбагненно й загадково. Він підвівся з постелі і, не вмикаючи світла, у напівмороці кімнати намацав двері до лоджії.
Ритмічні звуки самби огорнули його з більшою виразністю, в обличчя дихнуло вечірньою паркотою, солонуватим подихом моря. Босий, неодягнутий, у самих лише плавках він ступив до білих, іще гарячих від спеки поручнів і сперся на них. Унизу, під лоджією, тихенько ворушилося від нічного бризу стрільчасте листя пальм, уздовж вигнутого берега тягнувся намистом ланцюжок матових придорожніх ліхтарів, який зникав за скелястим мисом. Море чорною стіною ліниво ворушилося у всьому нічному просторі, невидимо зливаючись удалині з високим зоряним небом. Стояла ніч із яскраво, неначе вдень, освітленою набережною, обсадженою шеренгами пальм. Із цього боку на гірському схилі громадилися білі споруди вілл, санаторії та пансіонати; неподалік, весь залитий низьким світлом, височів масивний куб нового готелю компанії «Шератон». Унизу під пальмами, навскоси від дороги й готелів з блискітками різнокольорових шильд лискуче завмерли ряди автомобілів; на приморському шосе їх трохи поріділий потік усе ж не припинявся, зблискуючи фарами, все котився й котився в обидва боки. Збочивши, два авто спинилися внизу, якраз під пальмами перед його готелем. З одного невдовзі вийшла пара, жінка трохи затрималася, чекаючи, доки чоловік замикав авто, потім обоє швидко попрямували до входу. З другого автомобіля чомусь довго ніхто не виходив, і він перестав чекати. Перевів погляд догори, у мерехтливу від зірок чорноту південного неба.
Прямо перед фасадом готелю, невисоко над обрієм і морем виразно сяяв п’ятьма своїми зірками славетний Південний хрест. Три зірки були майже однакової величини і яскравості, дві інші, які утворювали ліве плече хреста, видавалися дрібнішими й майже зливались в одну, — неначе для цілковитої симетрії хреста. З-поміж цих зірок раптом виникло невиразне, ніби в тумані, обличчя його батька (на якусь секунду, не більш), і він аж здригнувся від несподіванки. І водночас саме звідти долинав той загадковий звук, він робився все сильнішим, разом з ним швидко почали збільшуватись і наближатися зорі; створювалась ілюзія, ніби він полетів назустріч. І справді, він втратив вагу, невідомо як відірвався від поручнів і опинився над морем. Спершу він бачив тільки зоряного хреста, який усе збільшувався, виразно відчувався політ, потім зауважив, як промайнули і зникли внизу набережна, вулиця з пальмами, білі фасади готелів, вигнута смужка берега. Під ним опинилася широка чорна пустка, і він тихо, не відчуваючи опору повітря, ніби безтілесний, здіймався кудись угору — у зоряну глибінь чорного нічного неба.
Знову, як і раніше, це не викликало в нього жодного здивування своєю нереальністю, швидше було навіть чимось приємним; усі його фізичні відчуття зникли, і він не зауважував ні холоду, ні раніше звичної задухи. Його безтілесне «я» розпросталося над безмежним морським овидом, котрий, одначе, стелився все ширше й ширше, він відчував це, все вище здіймаючись над океаном. Невдовзі земна просторінь і зовсім зникла під ним у ночі, навкруги — згори і знизу — блискотіла-мерехтіла зоряна карусель, аж дивно було, що він досі не налетів на жодну з близьких зірок, що так несподівано виникали звідусіль. Та він так і не наштовхнувся. Його навіть приваблювала їхня мерехтлива незчисленність, серед якої він уже почав пізнавати окремі зірки. Звідки взялося це пізнавання — невідомо, він ніколи спеціально не вивчав астрономії, лише так, випадково щось із цієї науки знаючи. Та зараз він з певністю впізнавав яскраву комбінацію з кількох зірок — вона мерехтіла на його шляху просто попереду. Це було безладно розкидане гроно сузір’я Стрільця, він навіть спромігся порахувати зірки, яких виявилося десять чи й одинадцять — і це найкрупніших, не беручи до
