Сповідь маски - Юкіо Місіма

— Ти й зараз зовсім не знаєш життя. І це в тобі найкраще. Так от, життя влаштоване так, що не завжди ті, хто подобаються одне одному, можуть побратися. Я і братові твоєму так написав. Та й… — Я відчув, що зараз бовкну таке, що свідчитиме про моє слабовілля. Краще б змовчати. Але зупинитися вже не міг. — Та й у тому листі я не писав, що не можу одружитися з тобою. Писав, що мені лише двадцять років, що ще не вивчився, що не слід квапити події. А поки я розважав, ти взяла й вискочила заміж.

— Жалкувати тепер я не маю підстав. Чоловік мене любить, як і я його. Я по-справжньому щаслива, більшого й бажати годі. А все ж… Може, воно й кепсько так думати… Як би це сказати… Я часом уявляю, що інша й живу по-іншому. І перестаю будь-що розуміти. Помічаю, що хочеться сказати щось таке, чого не слід казати. Подумати про щось таке, про що не слід думати. І мені страшенно прикро. Ось чоловік мені неабияк допомагає. Носиться зі мною, як з малою дитиною.

— Даруй, може це самозакоханість, та все ж я скажу. Ти, певно, ненавидиш мене в такі хвилини. Страшенно ненавидиш.

Та Соноко взагалі не знала, що таке «ненавидіти». Вона серйозно, але лагідно дорікнула:

— Вигадуй собі, що заманеться!

— А можна нам колись зустрітися наодинці? — заблагав я, наче підхльоснутий. — Ну кому від цього буде гірше! Мені так приємно було б просто побачити тебе. Я тепер уже не такий балакучий. Можу взагалі мовчати. Хоча б на півгодинки!

– І що ж далі? Ти побачиш мене і ще захочеш побачити. А свекруха моя така сварлива, завжди допитується, де та скільки була. Навіть не знаю, чи варто зустрічатися, коли від цього душа стає не на місці. А втім… — Вона додала — Хто може знати, що коїться в людській душі!

— Авжеж, ніхто не може! От тільки ти надто багато про себе думаєш. Але ти така й була. Чому б не дивитися на все простіше, ясніше? — Я зовсім забрехався.

— Чоловікам добре казати! А заміжня жінка — зовсім інше. От заведеш собі дружину, тоді взнаєш. Я ж такої думки, що ніяка пересторога не завадить.

— Навичитувала ти мені, як старша сестра!

Зайшов Кусано, і наша розмова урвалася.

Під час цієї розмови моє серце повнили незліченні сумніви. Я ладен був заприсягнутися, що справді прагну побачити Соноко ще. Але очевидне було й те, що анінайменшого потягу до неї я не відчував. Тоді що ж то було за бажання? Жага без крихти чуттєвості — може, це знову самообман? Ну гаразд, нехай це правдиве почуття, та чи не роздуваю я для видимості слабеньке полум’я, яке легко загасити? І взагалі, хіба існує кохання без плотської хоті? Хіба не очевидний це парадокс? Але міркувалося й інше. Якщо людські почуття здатні триматися на парадоксах, то чому не припустити, що почуття може триматися на парадоксі, яким воно саме і є?

*

Після тієї вирішальної ночі я вмисне уникав жінок. Не торкався вуст не те що юнаків-ефебів, які збуджували мою плотську жагу, а навіть і жінки. Навіть за обставин, коли поцілунку вимагала проста гречність. Але надійшло літо, ще загрозливіше для моєї самотності, ніж весна. Розпал літа підхльоснув неприборканих коней хоті. Літо палило мою плоть, мордувало її. І аби якось уберегтися, доводилося по п’ять разів на день згадувати «погану звичку».

Праці Гіршфельда, що розглядає збочення як цілком звичайне фізіологічне явище, просвітили моє невігластво. Я зрозумів, що й та вирішальна ніч — природний наслідок, що нічого ганебного в цьому не було. Моє замилування — в уяві — до ефебів, яке не переростало в справжнє pedicatio, дослідник визначив як одну з фіксованих, приблизно однаково поширених, форм. Прагнення, як у мене, не дивина серед німців. Чи не найпоказовіший приклад — щоденник графа фон Платена. Таким був і Вінкельман. В Італії, за доби Відродження, подібні до моїх бажання були не чужі й Мікельанджело.

Але наукові теорії, як би добре я їх не засвоїв, не додавали отухи серцю. Важкоздійсненність збочених бажань в моєму випадку зумовлювалася тим, що вони були просто поштовхом плоті, тьмавим поштовхом плоті — пустотливим вигуком, пустотливим прискореним диханням — і тільки. Кажучи приблизно, дух мій ще залишався під владою Соноко. Не те, щоб я вірив у примітивну середньовічну схему боротьби духа й плоті, кажу так просто для зручності пояснення. У мені ці два елементи ділилися чітко й недвозначно. Соноко видавалася мені втіленням моєї любові до нормальності, любові до духовності, любові до вічності.

Проте проблема цим не вичерпувалася. Пристрасті не полюбляють раз назавжди визначеного порядку. Наче частки в ефірі, вони воліють ширяти, де захочуть, витати, тріпотіти.

… Минув рік, і в нас наче відкрились очі. Я витримав державні іспити, закінчив університет, влаштувався секретарем до однієї державної установи. За цей рік ми зустрічалися раз на кілька місяців — то ніби випадково, то під незначним приводом, причому опівдні. І розходилися так само легко, як зустрічались. Ото й усього. Я вдавав, що не засоромився б, якби навіть зустрів когось знайомого. І Соноко не виходила за рамки спогадів і сором’язких жартів щодо нинішнього оточення. Наші стосунки навряд чи годилося назвати навіть дружбою, не те що зв’язком. Щойно зустрівшись, ми вже тільки й думали, як гарно розійтись.

Мені й цього вистачало. Я був чомусь вдячний за містичне багатство наших таких нечастих зустрічей. Не було дня, щоб я не думав про Соноко, і кожна зустріч виповнювала мене тихим щастям. Мені здавалося, делікатна напруга й чиста доладність побачень сягали найглибших куточків життя і вносили в нього тендітний, але напрочуд виразний лад.

Але минув рік, і в нас відкрились очі. Ми мешкали вже не в дитячій, а в дорослій кімнаті, і напіввідчинені двері слід було якнайшвидше довести до пуття. Наче двері, що завжди відкриваються лише до певної міри, наші стосунки рано чи пізно вимагали лагодження. Мало того, дорослі не здатні на невибагливі дитячі розваги. І ті кілька побачень, які вже відбулися, виявились однаковими, наче перевернуті карти в колоді — і завбільшки, і завтовшки.

І треба сказати, що навіть у таких стосунках мені