Щиголь - Донна Тартт

Вони мали план будівлі; зали були там позначені номерами, а не назвами, галерея 19А і галерея 19В, лабіринти з літер і цифр до числа 27.

— Де ти був, коли пролунав перший вибух? — запитав Рей, показуючи пальцем. — Тут чи тут?

— Не знаю.

— Подумай.

— Не знаю, — повторив я майже істеричним тоном.

У діаграмі зал було щось плутане, комп’ютерне, схоже на кадри з відеогри або реконструкцію Гітлерового бункера, яку я бачив на історичному каналі. Насправді це не мало для мене ніякого сенсу й не зображувало той простір, яким я його пам’ятав.

Він показав на інше місце.

— А як щодо цього квадрата? Це виставковий стенд із картинами. Я знаю, всі ці зали дуже схожі, але, може, ти пригадаєш, де ти був відносно того стенда?

Я окинув діаграму безнадійним поглядом і нічого не відповів. (Вона здавалася мені такою незнайомою ще й тому, що вони показували те місце, де було знайдено тіло моєї матері, — тобто за кілька кімнат звідти, де я був, коли вибухнула бомба, — хоч я це зрозумів значно пізніше.)

— Отже, ти не бачив нікого, коли виходив із музею, — підбадьорливо сказав Морріс, повторюючи те, що я їм уже сказав.

Я похитав головою.

— Тобі не запам’яталося нічого особливого, так?

— Нічого, лише засипані уламками тіла людей. Обладнання, повсюди розкидане.

— Ніхто не заходив туди, де стався вибух, і не виходив звідти?

— Я не бачив нікого, — вперто повторив я.

Ми про це вже говорили.

— Отже, ти не бачив ані пожежників, ані працівників рятувальних команд?

— Ні, не бачив.

— Отже, ми можемо припустити, що їм було наказано покинути будівлю, коли ти там проходив. Тож ми говоримо про часовий відтинок, який тривав від сорока хвилин до півтори години після першого вибуху. Це правильне припущення?

Я невпевнено стенув плечима.

— Це «так» чи «ні»?

— Я не знаю, — сказав я, дивлячись у підлогу.

— Чого ти не знаєш?

— Я не знаю, — знову повторив я, і мовчанка, яка по цьому запала, була такою тривалою й ніяковою, що мені захотілося плакати.

— Ти чув другий вибух?

— Пробачте, що втручаюся, — сказав містер Бімен, — це справді необхідно?

Рей, який здійснював допит, обернувся до нього.

— Перепрошую?

— Я не переконаний, чи є сенс примушувати його знову все це переживати.

Підкреслено нейтральним тоном Морріс сказав:

— Ми досліджуємо місце злочину. Це наша робота — з’ясувати, що там відбулося.

— Це так, але ж у вас мають бути й інші способи з’ясувати такі рутинні речі. Я думаю, там були всі можливі види камер спостереження.

— Звісно, були, — сказав Рей досить різко. — Проте камери нічого не бачать крізь пилюку й дим. Або коли вибух розвертає їх об’єктивом у стелю. Отже, — сказав він, зітхнувши й відхиляючись назад на стільці. — Ти згадав про дим. Ти відчув його запах чи бачив його?

Я кивнув головою.

— Так бачив чи відчув?

— І те, й те.

— З якого напрямку, ти думаєш, він ішов?

Я знову хотів був сказати, що не знаю, але містер Бімен не закінчив свій аргумент.

— Пробачте мені, але я не бачу ніякого глузду у встановленні камер спостереження, якщо вони не працюють у надзвичайних ситуаціях, — сказав він, звертаючись до кімнати загалом. — Із сучасними технологіями, всі ці твори мистецтва…

Рей обернувся, ніби хотів кинути якусь сердиту репліку, але Морріс, що стояв у кутку, підняв руку й сказав:

— Хлопець — важливий свідок. Від системи спостереження мало користі в таких випадках. Мені прикро, але, якщо ви не припините свої коментарі, мені доведеться попросити вас вийти, сер.

— Я тут як адвокат хлопця. Я маю право ставити запитання.

— Тільки в тому разі, якщо вони мають прямий стосунок до становища хлопця.

— Може, це й дивно, але мені здавалося, що мають.

На ці слова Рей, що сидів на стільці переді мною, розвернувся.

— Сер, якщо ви й далі перешкоджатимете розслідуванню, то вам таки доведеться вийти, — сказав він.

— Я не хочу перешкоджати вашому розслідуванню, — сказав Бімен після напруженої мовчанки. — Це надто далеко від моїх намірів, запевняю вас. Продовжуйте, будь ласка, — сказав він, роздратовано махнувши рукою. — Я не збираюся зупиняти вас.

І допит тривав. З якого напрямку поширився дим? Якого кольору був спалах вибуху? Хто заходив до тієї зали перед самим вибухом? Хто з неї виходив? Чи помітив я щось незвичайне, що завгодно, до вибуху чи після нього? Я подивився на фотографії, які вони мені показали, — невинні обличчя людей на вакаціях, нікого я не впізнав. Паспортні фото азіатських туристів і громадян старшого віку, мами й прищуваті підлітки, що усміхалися на тлі синього студійного тла, — звичайні обличчя, з тих, що не запам’ятовуються, проте всі вони пахли трагедією. Потім ми повернулися до плану. Чи можу я спробувати, ще бодай раз, визначити місце свого перебування на цій мапі? Тут чи там? Може, все-таки тут?

— Я не пам’ятаю.

Я повторював і повторював цю фразу. Почасти тому, що й справді нічого не пам’ятав, почасти тому, що був наляканий і зацікавлений у тому, щоб мій допит якнайскоріше закінчився, але також через атмосферу неспокою й очевидного нетерпіння, що запанувала у вітальні: інші дорослі, схоже, мовчки погодилися, що я не знаю нічого й мені пора дати спокій.

І несподівано, перш ніж я це зрозумів, усе закінчилося.

— Тео, — сказав Рей, підвівшись на ноги й поклавши свою м’ясисту руку мені на плече. — Я хочу подякувати тобі, друже, за те, що ти погодився допомогти нам.

— Та пусте, — сказав я, приголомшений тим, як раптово все закінчилося.

— Я знаю, як тобі було важко. Ніхто не захотів би вдруге пережити те, що ти пережив. Це так, — він показав руками рамку, — ніби ми збираємо докупи шматочки картини-пазла, намагаючись зрозуміти, що там відбулося, і, можливо, ти маєш кілька частинок із цього пазла, яких більше ніхто не має. Ти справді дуже нам допоміг, дозволивши поговорити з тобою.

— Якщо ти пригадаєш щось іще, — сказав Морріс, нахилившись, щоб подати мені свою візитівку (яку місіс Барбур швидко перехопила й поклала до своєї сумочки), — ти нам зателефонуєш? Ви йому нагадаєте, міс, — сказав він, звертаючись до місіс Барбур, — щоб він нам зателефонував, коли він щось пригадає? Офісний номер телефону записаний на візитівці, але — він дістав із кишені авторучку, — якщо ви не заперечуєте, поверніть мені її на мить, будь ласка.

Без жодного слова місіс Барбур відкрила сумочку й подала йому його візитівку.

— Дякую. — Він клацнув авторучкою й записав номер на її звороті. — Тут ви