Щастя Ругонів - Еміль Золя

відкривала їм поле діяльності. Цього незабутнього вечора було ухвалену, що гурток жовтого салону визнав переворот і одверто вітає події, що вже відбулися. Доручено було Вюйє написати негайно відповідну статтю до наступного числа газети. Ні він, ні маркіз не заперечували. Вони вже, без сумніву, мали певні інструкції від таємних осіб, на яких вони інколи улесливо натякали. Духовенство ж та дворяни вирішили вже брататися з переможцями, аби тільки задавити спільного ворога — Республіку. Цього ж вечора, коли в жовтому салоні обговорювалося події, нещасний Арістід обливався холодним потом. Ніколи ще жоден картяр, кладучи на карту останнього карбованця, не відчував подібної муки. Удень відставка підпрефекта, його начальства, виюшкала в ньому багато різних думок. Він чув, як той часто-густо повторював, що переворот не вдасться. Цей обмежений, але чесний службовець вірив в остаточні перемогу демократії, проте не мав мужності сприяти цьому тріумфу, чинячи перевороту опір. Арістід звичайно підслухував під дверима підпрефекта, щоб мати певні відомості про події. Почуваючи, що йде осліп, він чіплявся за новини, украдені в адміністрації. Підпрефектова думка його вразила, він ніяк не міг уторопати: що сталося. Він думав: «Чому ж він тікає, коли певний, що принц-президент зазнає поразки?» Але треба було ухвалити якусь постанову, і Арістід надумав триматись і далі опозиції. Він написав статтю, спрямовану проти перевороту, і того ж вечора відніс її до редакції «Незалежного» в ранішнє число. Виправивши коректуру, він повертався додому майже заспокоєний, як раптом, проходячи по вулиці Ван, несамохіть звів голову і побачив вікна Ругонів. Вони були яскраво освітлені.

— Про що вони там змовляються у своєму куйлі? — запитав себе журналіст із тривожною цікавістю.

У нього з’явилося тоді страшенне бажання дізнатись, як жовтий салон ставиться до останніх подій. Правда, Арістід був невисокої думки про мудрість реакційної групи, але зараз у нього виникли сумніви; він був у такому настрої, коли людина ладна спитатися поради в чотирирічної дитини. Годі було й думати, щоб прийти до свого батька після того цькування, що його він провадив проти Грану й інших. І все ж він піднявся сходами, уявляючи собі, який він матиме безглуздий вигляд, якщо його заскочать зненацька. Але з-за дверей Ругонів долітав лише невиразний гомін голосів. «Що за хлоп’яцтво! — подумав Арістід. — Я зовсім здурів з остраху».

Він хотів був повернути назад, коли почув, що мати когось виряджає. Він ледве встиг сховатися в темному кутку під сходами, що провадили на горище. Двері відчинилися, з’явився маркіз, а за ним Фелісіта. Пан Карнаван завше виходив раніше рантьєрів нового міста, без сумніву, для того, щоб не ручкатися з ними на вулиці.

— Е, маленька, — казав він на сходах, притишуючи голос, — та ці люди ще полохливіші, ніж я гадав. З такими людьми Франція завжди належатиме тому, хто перший матиме сміливість її взяти.

І він гірко додав, ніби сам до себе:

— Ні, монархія надто шляхетна для нашого часу. Проминув її час.

— Ежен написав батькові і попередив його, — сказала Фелісіта. — Він певний перемоги принца Луї.

— Дійте, — зауважив маркіз, ступаючи вже по східцях. — Через два-три дні весь край буде зв’язано по руках і ногах. До побачення, маленька.

Фелісіта зачинила двері. Арістідові, що причаївся в темному кутку, запаморочилось у голові. Не чекаючи, поки маркіз вийде на вулицю, він скотився сходами, плигаючи через кілька ступнів, і як навіжений побіг до друкарні «Незалежного». Думки плуталися в його голові. Він був лютий, він винуватив своїх кревних у тому, що вони його обдурили. Ось як! Ежен тримав батьків у курсі подій, і мати ні разу не показала йому листів старшого брата! Та він осліп пішов би за його порадою. І ось тільки за цю годину він випадково дізнався, що брат певен успіху державного перевороту. Арістід і сам, до речі, почасти це наперед угадував, але не прислухався до цих передчуттів через дурня підпрефекта. Найбільше він гнівався на батька; він уважав, що П’єр досить дурний, щоб. бути легітимістом, а той при нагоді опинився на боці Бонапарта.

— Скільки я наробив дурниць через них! — мурмотів він, біжачи. — Гарна ж я зараз людина. Ах, яка наука! Грану — і той розумніший за мене.

Арістід мов буря вскочив до редакції «Незалежного» і здавленим голосом спитав про статтю. Її було вже зверстано. Він звелів подати набір і не заспокоївся, поки сам не розібрав її, з серцем перемішуючи літери, мов кісточки доміно. Книгар, видавець часопису, здивовано поглядав на нього; власне, він був задоволений, бо і йому стаття здавалася небезпечною. Але щоб випустити газету, потрібний був матеріал.

— Ви ж дасте мені що-небудь інше? — спитав він Арістіда.

— Неодмінно, — відповів той.

Він сів до столу й почав писати дуже палкий панегірик переворотові. З першого ж рядка він заприсягався, що принц Луї є рятівником Республіки. Але не встиг він написати цієї сторінки, як зупинився й, здавалося, почав шукати, що ж йому сказати далі. Його хиже обличчя зробилося непокійне.

— Мені треба піти додому, — сказав він зрештою. — А статтю я вам надіпщю. В крайньому разі часопис вийде трохи пізніше.

Арістід повертався додому повільно, поглинутий роздумами. Його знову опанувало вагання. Навіщо так швидко змінювати свої погляди? Ежен розумний хлопець, але мати могла прибільшити значення однієї простої фрази в листі. У всякому разі, найкраще чекати й мовчати.

За годину Анжела прибігла до видавця з удаваним розпачем.

— Чоловік тільки що дуже покалічив собі руку, — сказала вона, — Коли він входив, то прищипнув дверима чотири пальці. Він страшенно мучиться, але все ж продиктував мені цю замітку і прохає надрукувати її завтра.

Наступне число «Незалежного» складалося майже виключно з відділу випадків, а на першій сторінці вміщено таку замітку: «На жаль, нещасний випадок, що трапився з нашим шановним співробітником, паном Арістідом Ругоном, позбавляє нас на деякий час його статей. Він вельми побивається, що змушений мовчати в такий вирішальний момент. Але жоден з наших читачів, звісно, не сумніватиметься в його патріотичних почуттях і в тому, що він зичить добра. Франції».

Цю двозначну замітку написано по зрілих роздумах. Останню фразу можна було витлумачити на користь будь-якої партії. Арістід заздалегідь вітав переможців, даючи собі можливість прилучитися до них, хай хоч хто б вони були.

Другого дня журналіст походжав по всьому місту з перев’язаною рукою. Мати, перелякана газетною заміткою, прибігла до нього, але він не схотів показати їй руки й говорив з такою гіркотою, що стара жінка все зрозуміла.

— Це нічого, минеться, — прощаючись, трохи насмішкувато сказала заспокоєна Фелісіта. — Тобі треба тільки спокою.

Завдяки