Рута - Санфіров

Рута уважно, як на лекціях, спостерігала. На нового керівника це теж справило враження, тому що він знову гмикнув, але тепер уже схвально. Палець вказав на червоний вогник, що одразу загорівся на панелі.

— Дивися, поки лампочка червона, акумулятор заряджається, стане зелена — витягай, — руки повторили процедуру з акумулятором у зворотному порядку. — Зрозуміло?

Рута кивнула:

— А можна спробувати?

Вона непевним рухом взяла акумулятор, який виявився несподівано важким. І, як не дивно, з першого разу вставила його на місце, про що одразу звітував червоний вогник.

— Молодець, — щиро похвалив її Леонас. — А касети будеш тримати у сумці, зовнішня кишеня — порожні, внутрішня — записані, так не переплутаєш.

Не встиг він відкрити сумку, щоб продемонструвати вміст, як сходами застукали чиїсь швидкі кроки. Ризикуючи зламати собі ноги, зверху прожогом летів кучерявий чоловік в окулярах.

— Вони захопили Будинок друку! — прогорлав він, щойно побачив Леонаса.

— Нічого собі! — обернувся назустріч той.

— А хто це, вони? — не зрозуміла Рута.

— Радянські війська, — пояснив кучерявий. — Машина внизу. Бігом!

Схоже, він звик давати розпорядження, і Леонас одразу спохопився та посунув сходами слідом за кучерявим. Рута миттю пригадала інструкцію «завжди біля мене», і рвонула за чоловіками. Біля повороту до прохідної Леонас озирнувся через плече, потім зупинився так різко, що Рута мало не налетіла на його спину.

— Сумка де? — запитав він суворо.

— Сумка? — дівчина не одразу зрозуміла, про що йдеться, а потім і собі озирнулася, ніби хтось іззаду мав виправити її нехлюйство.

— Сумка, — повторив Леонас. — Для тебе сумка тепер — частина тіла. Не вмієш думати — бігай! — він поглядом провів уздовж коридору, немовби малюючи напрям. — Хутко!

Рута кивнула і стрімголов рвонула назад до вахтерського закапелку. Це ж треба так осоромитися! Душа відмінниці не приймала подібного повороту, тому на обличчі одразу виступив рум’янець, чи то від сорому, чи від бігу.

— Ми чекаємо внизу! — гукнув у спину Леонас.

Молоді ноги домчали її до цілі за якусь хвилину. Слава Богу, сумка ніде не ділася. Рута схопила її, потім на мить замислилася, взялася видобувати із зарядки акумулятор, і, неначе навмисне, той не схотів коритися. Ще цього бракувало. Дівчина смикнула сильніше, але це не допомогло. В голові почалася легка паніка, однак зусиллям волі вона вгамувала емоції. Треба пошукати стопор. Там має бути стопор! Декілька секунд пішло на те, щоб шляхом обмацування знайти на коробочці важель і смикнути за нього нігтем. «Клац!» — і акумулятор звільнився. Слава Богу! Рута поклала важкенький прилад у надра сумки, і раптом дивний чорний телефон, що стояв поруч, ожив та задзвонив дзвінким високим звуком.

Дивно. Він же не працює, принаймні так казав Леонас. Рута із сумнівом глянула на апарат, але той не вгавав. «Дз-з-з-з-з-з-инь!» — казав він, як і годиться телефонові, тому довелося підняти слухавку.

— Слухаю, — невпевнено сказала вона.

На тому боці озвався схвильований чоловічий голос:

— Алло! Рута?

— Так, — підтвердила вона. — А хто це?

— Ну слава Богу! — видихнув чоловік на тому кінці. — Ти жива?

— Жива, — дівчина з подивом глянула на апарат, немовби він мав знати, чий це голос. — А хто це?

— Це Рута? — чоловік на тому боці знову захвилювався.

— Рута, — вона несамохіть кивнула на підтвердження. — А ви хто?

Чоловік на тому кінці зітхнув розчаровано:

— Мабуть, я помилився номером.

— Не виключено, — Рута ще раз із недовірою глянула на телефон, потім поклала трубку і знову підняла її. Тепер на тому кінці була тиша. Мертва тиша.

Дивно. Але зараз не було часу міркувати над дивним дзвінком, внизу чекала машина, і Рута, схопивши сумку, прожогом кинулася коридором, надолужуючи втрачене.

За кілька хвилин, що машина мчала знімальну групу до Будинку друку, Рута встигла уявити собі найфантасмагоричніші картини його штурму радянськими солдатами, але реальність перевищила усі фантазії. Просто навпроти фасаду стояли танки з білими бортовими номерами, а на стіні виднівся слід від пострілу. Трохи далі скупчилися великі зелені машини з брезентовими тентами, а біля входу та по периметру будівлі вишикувалися солдати — сіра безлика маса у касках на головах або при поясі. Працівники редакцій, що містилися у будинку, знервовано кучкувалися на газоні.

Як не дивно, але ця картина замість злякати, розсердила Руту. Вона відчула, що всередині щось піднімається, щось таке, що здатне змести з вулиці цих солдатів разом із танками та машинами.

Леонас, який сидів спереду, вискочив з машини першим, іще коли вона рипіла гальмами, зупиняючись. Кучерявий в окулярах виявився журналістом Андріасом Янкаускасом, Рута згадала, що бачила його в новинах, і Андріас вискочив слідом за Леонасом. Сама Рута знову трохи відстала, бо завовтузилась із сумкою, але досить швидко наздогнала чоловіків.

Солдатською лавою прокотився рух — приїзд телебачення не залишився непоміченим.

Леонас зупинився на тротуарі, однією рукою підключаючи шнур мікрофона, а другою вмикаючи камеру. Андріас пробіг уперед, озирнувся на оператора, отримав від нього схвальний жест і заговорив, показуючи на захоплену будівлю. Голос його тремтів від хвилювання:

— Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.

Рута, навчена власними помилками, тепер трималася поруч із оператором, не випускаючи з рук, а точніше не знімаючи з плеча сумки. І коли Леонас посунув уперед, кадруючи для новин спочатку танки, а потім і зблизька обличчя солдатів, вона пішла слідом за ним.

Під уважним поглядом телеоб’єктива солдати поводилися по-різному — хтось відводив очі, інші робили вигляд, що не помічають, треті нахабно посміхалися. І дивно, тепер, зблизька, вони зовсім не виглядали безликими. Кожен з них мав власний характер, по-своєму реагував на камеру, завмирали чи навпаки — совалися. І раптом один, високий, з відкритим світлим обличчям, підняв руку, затуляючи кадр.

— Не знімайте, — неголосно промовив він.

Ця фраза подіяла на Руту, неначе спусковий гачок. Усе її обурення, весь азарт, розбуджений ситуацією, одразу вирвався назовні. Сама не розуміючи, що робить, дівчина вискочила поперед оператора і глянула солдатові в очі:

— Чому? Вам соромно?

— Чого це соромно?