Морозенко - Панас Мирний
Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
Х
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.
— Тепер,— каже,— лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
— Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? — скрикнув Чоловік.
— Так і так,— кажуть йому. — Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали... — Всяке чим-небудь переступило його наказ.
— Ведіть мені злочинців на суд! — скрикнув Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,— всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
— Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? — пита грізно Чоловік.
— Царю наш, розпоряднику наш! — повинилися перед ним злочинці,— винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.
Правда на одно ухо йому шепче:
— Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
— Ану,— суди! ану! — карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить — всі винуваті... Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну — перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого...
XI
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості — старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: «Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? — думав він. — Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати... Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина — другі будуть ремствувати, а на всіх разом — не помиряться».
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли... Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
— Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм:
— Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого... Як тепер будемо жити?
— Як жити? — питають другі. — Ну, кажи!
— По-моєму,— каже старший,— як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
— Укупі? — замовив підстарший. — А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
— Та вже ж хто старший, то не менший,— каже найстарший брат.
— То себто ти? — спитався підстарший. — Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? — скрикнув він.
— А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
— То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
— Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого?
Почали змагатись.
— Ну, як хочете, так і робіть,— каже старший брат.
— А як,— кажуть,— робить? Ось як зробить: ділиться — всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,— одно зостається лишнє або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: «Моє!» — або: «Мені не стало!»
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу самосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися...
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
XII
З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів,
