Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк

знайомі — жертви першої світової війни. Щоразу, під час з’їзду нацистської партії, дошку прикрашали ялиновим віттям та вінками з дубового листя, а директор школи Шіммель виголошував перед нею запальні промови про помсту, велику Німеччину та майбутню розплату. Шіммель мав товстелезне, м’яке черево і завжди пітнів. Дошка зліва була нова. Раніше Гребер її не бачив. Її почепили для вбитих на цій війні. Він почитав прізвища. Їх було багато; але дошка була велика, а поруч залишилося місце для ще однієї.

У дворі Гребер зустрів шкільного сторожа.

— Ви щось шукаєте? — поцікавився старий.

— Ні. Нічого.

Гребер рушив далі. Потім щось згадав і вернувся назад.

— Ви не знаєте, де живе Польман? — спитав у старого. — Пан Польман, що працював тут учителем.

— Пан Польман більше тут не працює!

— Це я знаю. Де він живе?

Сторож оглянувся.

— Тут немає кому підслуховувати, — сказав Гребер.

— Раніше він жив на Янплац, шість. Чи він і досі там живе, не знаю. Ви колишній його учень?

— Так. А директором і досі Шіммель?

— Звичайно, — відповів сторож здивовано. — Звичайно, що він. Чому б йому не бути?

— А й справді,— згодився Гребер. — Чому б не бути?

Він пішов далі. За чверть години помітив, що місцевість навкруги незнайома. Туман став густішим, і серед руїн він заблукав. Всі руїни мали однаковий вигляд, і розрізнити вулиці було просто неможливо. Він мав дивне відчуття — так наче заблукав сам у собі.

Нарешті він знайшов дорогу до Гакенштрасе. Потім несподівано знявся вітер, і туман поплив хвилями, немовби німе примарне море.

Гребер прийшов до будинку батьків. Не знайшовши ніяких повідомлень, уже вирішив був рушити далі, коли раптом почув якийсь дивний голосний звук. Він нагадував звучання арфи. Гребер роззирнувся. Вулиця була безлюдна скільки оком кинь, Звук долинув знову, тепер вищий, настирливіший і жалісливіший, немов у цьому морі туману подавав сигнали якийсь невидимий бакен. Звук повторювався то голосніше, то тихіше, нерівно, проте через однакові проміжки часу. Здавалося, він долинає десь згори, ніби на дахах грала арфа.

Гребер прислухався. Потім спробував визначити, звідки долинають звуки, але так і не зміг. Вони звучали всюди, голосні й настирливі, часом по одному, часом мінялися, мов арпеджіо, або бриніли могутнім акордом, сповненим печалі й суму.

«Мабуть, це черговий протиповітряної оборони, — подумав Гребер. — Отой божевільний. Хто ж іще?» Він підійшов до будинку, від якого залишився тільки фасад, і розчинив двері. Якась постать підхопилась з крісла, що стояло зразу ж за дверима. Гребер упізнав те саме зелене крісло, яке валялося серед руїн будинку батьків.

— У чім річ? — запитав черговий різко і водночас перелякано.

Гребер побачив, що в руках у того нічого немає. Звуки ж не затихали.

— Що це? — запитав Гребер. — Звідки?

Черговий наблизив до Гребера своє пітне обличчя.

— А, солдат! Захисник батьківщини! Що це? Хіба ви не чуєте? Це реквієм по тих, хто тут похований! Відкопайте їх! Відкопайте! Перестаньте вбивати!

— Нісенітниця! — Гребер подивився крізь туман, що вже підіймався над землею вгору. Вітер розгойдував щось схоже на чорний кабель, і щоразу, коли він повертався назад, лунав загадковий звук. Раптом Гребер згадав про піаніно з відірваною кришкою, яке зависло над руїнами. Кабель бив по голих струнах.

— Це піаніно, — мовив Гребер.

— Це піаніно! Це піаніно! — перекривив його черговий. — Що ви в цьому тямите, ви, безнадійний вбивця! Це дзвони мертвих, і вітер б’є в них! Небо їхніми голосами волає про милосердя. Чуєте, ви, стріляючий автомат, — про милосердя, якого на землі більше немає! Що ви знаєте про смерть, ви, губитель?! Та й звідки ви можете знати? Той, хто сіє смерть, ніколи і нічого про неї не знає.— Він нахилився вперед. — Мертві всюди, — прошепотів. — Вони лежать під руїнами з понівеченими обличчями й розкинутими руками, вони ще лежать, але скоро встануть і почнуть вас ловити…

Гребер вийшов на вулицю.

— Ловити! — сичав услід йому черговий. — Вони судитимуть кожного з вас окремо…

Гребер уже не бачив чоловіка. Він чув лише його охриплий голос, що долинав з непроглядного туману.

— Бо те, що ви вчинили з останнім із моїх братів, ви вчинили зі мною, каже господь…

Гребер не озирався.

— Іди к бісу! — пробурмотів він. — Іди к бісу і зарийся сам у руїнах, на яких сидиш, немов зловісний крук.

Він ішов далі. «Мертві,— думав з гіркотою на серці.— Мертві! Мертві! Годі з мене мертвих, годі! Навіщо я сюди прийшов? Чи не для того, щоб переконатися, що в цій пустелі десь іще жевріє життя?»

Він подзвонив. Двері зразу ж відчинилися, немовби з того боку хтось чатував під ними.

— А, це ви, — здивовано промовила фрау Лізер.

— Так, я, — відповів Гребер. Він сподівався, що йому відчинить Елізабет. У цю мить вона вийшла зі своєї кімнати. Цього разу фрау Лізер, не сказавши ні слова, відступила з дверей.

— Заходь, Ернсте, — запросила Елізабет. — Я зараз буду готова.

Він пройшов слідом за нею.

— Це твоя найсвітліша сукня? — запитав, побачивши на ній чорний джемпер і чорну спідницю. — Ти забула, що сьогодні ввечері ми збиралися куди-небудь піти?

— Ти це серйозно казав?

— Звичайно! Поглянь на мене! Адже на мені парадний мундир унтер-офіцера. Мені його дістав один товариш. Я ладен піти на обман, аби лише попасти з тобою в ресторан «Германія». Хоча туди, можливо, пускають, починаючи з лейтенанта. Мабуть, це залежатиме від тебе. Ти що, іншої сукні не маєш?

— Маю, але…

Гребер побачив на столі Біндінгову горілку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Забудь про це. Забудь про фрау Лізер і всіх сусідів. Ти нікому не завдаєш шкоди, і це єдине, про що слід пам’ятати. А куди-небудь піти тобі просто треба, а то ти збожеволієш. На, ковтни горілки.

Він налив чарку і простягнув її Елізабет. Вона випила й сказала:

— Гаразд. Я миттю зберуся. Правду кажучи, я чекала на тебе, хоча не певна була, чи ти не забув. Вийди на хвилинку з кімнати, я переодягнусь. Не хочу, щоб фрау Лізер донесла, нібито я повія.

— Е, ні, цей номер у неї не пройде! З солдатами це вважається патріотичним вчинком. Але я все-таки вийду. Зачекаю тебе на вулиці, не в передпокої.

Він походжав сюди-туди перед будинком. Туман трохи розвіявся, але все ще клубочився серед стін будинків, немов у пральні пара. Раптом дзенькнуло вікно. У світлому прямокутнику з’явилася Елізабет з оголеними плечима, в руках вона тримала дві сукні. Одна була золотисто-коричнева, друга якогось непевного, темного кольору. Вони маяли на вітрі, немов прапори.

— Яку? —