Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Усі раділи, неначе не було того важкого дня і такого довгого літа. У дворі бігало багато дітей. Замурзані після городу хлопці уже стріляли, ховалися за дідову хату, звідки вискакували «медсестри», перев’язували старими мотузками поранених та слухали дихання дерев’яною тріскою.

– Читай і нам, Тоню, бо й тобі дітей мити час та корову доїти. Чи розкажи своїми словами, ми й на те згодні, – не терпілося Мар’яні.

– Можете самі читати, секретів немає. – Антоніна подала їй листа.

І та виразно почала: «Добрий день, моя дорога Тонечко. Я живий і здоровий, чого й тобі бажаю. Пишу з Югославії. З Бессарабії також писав, а ти чомусь не отримала. Дуже багато надивився за цей час, як різні народи живуть. У Бессарабії люди ще бідніші, ніж ми. Хати в них низенькі, зроблені, мабуть, із кізяків, соломи та глини. Їдять саму кукурудзяну кашу. А коли перейшли до Румунії, очам своїм не повірили – будинки добротні й дуже красиві, села неспалені. Коли звільняли місто Ясси, в магазини заходили. Чого там тільки не було! Користуючись відсутністю господарів, місцеві жителі хапали там усе підряд – виносили пальто, костюми, плаття. Ми з товаришами нашого взводу взяли собі поїсти та по велосипеду, щоб легше було далі просуватися. А в продовольчих м’яса повно, ковбаси, хліба білого. Люди кругом добрі, нас хлібом і сіллю зустрічали, їжу нам несли. Тут ми від’їлися перший раз за всі роки війни. У Югославії нас партизани зустрічали, їх там ціла армія була. Під час відпочинку ми навіть розказували їм про своїх партизан, про зиму сорок першого – сорок другого років. І дивно – майже скрізь нашу мову розуміють! Вони нам випрягли своїх вгодованих коней, бачачи, на яких клячих ми приїхали, ще й нового воза дали. А природа в них така гарна, що й не передати. Гори де ще зелені, а де вже розмальовані по-осінньому, хороші дороги, красиві будинки з цегли під черепицею та залізом. А на парканах та на будинках скрізь написано «Тіто – Сталін на Балканах». Попросив партизанів, щоб вони посилку тобі відправили, кажуть, що це можливо. Написав тобі листа, а їм твою адресу. Вони питали у мене: яка ти? А я поглянув навколо і сказав, що така красива, якої вони тут і не бачили. Я Митю нашого інколи бачу. Там такий солдат став з медалями! Партизанки югославські так крутилися біля нього – і фотографувалися, і обнімали, а він жодній і оком не моргнув. Справжній радянський солдат!

Цілую тебе, моя найгарніша і найдорожча. Твій Тимофій».

Усі стояли мовчки, схлипували та витирали сльози, бо давно таких слів не чули.

– От який чоловік! Так уже сказати вміє, що захочеш, а сльозу все одно не стримаєш! – порушив мовчання дід Сава, витираючи й собі очі. – А ви, дівчата, діставайте все з посилки швидше, бо мені терпець увірвався. Он і мої всі повиходили з хати, проґавити бояться. Давай, Тоню, показуй, що ж там, – підганяв дід Сава.

Антоніна дістала два відрізи шовку на плаття, два відрізи шерстяної тканини на костюм, два наручні годинники, пахучого мила п’ять штук і цукерки.

– Оце так партизани, оце так Югославія! Я такого і в ті часи, коли з батьком торгував, не бачив, – дивувався дід Сава.

Дівчата тим часом прикладали до себе той шовк, роздивлялися годинники, нюхали мило. Потім на всіх розділили отримані цукерки, які були загорнуті в красиві різнокольорові папірці. Діти навіть не кинулися їх їсти, їм хотілося показати завтра всім своїм друзям.

Коли Тоня розділила майже всі подарунки, із дна дістали ще зошити, яким діти були дуже раді. Жінки вже вдруге перечитували листа, але й цього разу витирали сльози. Це були не ті сльози, що печуть, а ті, що зцілюють душу.

– Ой, і Тимофій наш! Бач, дарма німці казали, що ми забиті люди, яких навіть людьми назвати не можна, вони ще нехай так кохати, як ми, навчаться. А що ні мила у нас немає, ні шовку, то наробимо. Ой, і Тимоха! Партизани його жінці посилку прислали! Кому б це таке на думку спало? – щебетали різними голосами.

Підходили сусіди, почувши гамір у дідовому дворі, прикладали й до себе ті тканини. А Горпина вже вкотре читала і їм того листа. Лише тітка Лисавета пройшла з відром повз двір діда Сави і навіть голови у їхній бік не повернула. Коли поверталася назад, то теж мовчки. Цього вечора жінкам довелося порати своє господарство поночі, до того ж ніч була темною, тому брязкотіли у дворах відрами навпомацки.

– І чому, Проню, нашому народові так не щастить? – спитав дід Сава, залишившись у дворі лише зі своєю бабою. – Живуть же люди! Перед війною в наших газетах усе розписували – яка держава сильна, які рекорди стахановців та як багато всього виробляють наші фабрики й заводи. А люди – в таких злиднях жили. І чому все так? – навіть йому не все було зрозуміло. – Складна штука – ця політика, – продовжував далі, заходячи й собі до хати.

– Не розумію я й досі твою політику, а винними у всьому вважаю росіян, то вони понаїжджали до нас і керують нашим людом на свій лад, як їм заманеться. Раніше так було і зараз те саме. – Вона сміливо говорила про те у своїй хаті.

– Ти що, Проню, таких дурниць ніде не кажи. До чого тут люди російські? Вони так само бідно живуть, як і ми. Я багато де в Росії був, то ще тоді бачив їхні бідненькі хати. Були й заможні там люди, правда, траплялися не так часто. А ти, мабуть, подумала, що після революції їм наше