Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Так Іван Грозний поставив Іова, так при Михайлові Федоровичу архієрейський посох узяв його батько патріарх Філарет, який відзначався хіба що впертістю, бо коли сказано йому, що в одній з молитов треба промовляти «і огнем», то він не повірив і спорядив ціле посольство до греків, щоб довідалися, чи правда, що в їхніх книгах написано «і огнем»? Патріарх Іосиф те й знав, що простежувати за служебниками, щоб у його ризниці кожен сосуд дорогоцінний обгортали киндяком не менше, як уп’ятеро. Коли вмер, то не благодать божа ісходила від нього, а лиш в утробі безмірно шуміло.

Темні пастирі — темна й паства. Убоге життя — убога мисль.

У киян, хоч і не висока європейська освіта, але твердо засвоєні шкільні знання, тому вони не були привержені до букви й обрядів, як темне й затуркане московське поспольство. Кияни не боялися вносити в книгу набуте з світських знань, вели мову про астрономію і географію, користалися грецькою міфологією і не вбачали в тому ідолослужіння, як московські ієреї.

Вже й приневолені суворим Никоном, з нагнутими виями, вперто, затято, як усі малописьменні, вони повторювали: «Чи вчитися нам корисних граматики, риторики, філософії, теології і віршувальному художеству і звідти познавати божественні писання, а чи, не навчаючись сих хитростей, у простоті богу догоджати!». Впиралися в одне слово, в звук, навіть у кому непомітну. Велику сокровенну силу привласнювали «азу» в другому члені символу віри, викинутому при виправленні книг. Коли Никон звелів у богослужебних книгах замінити написання імені Ісус на Іісус, збурення серед духівництва сягнуло меж неймовірних. Іісус сприймалося всіма як найбільше кощунство, бо Ісус — це спасіння, ім’я, наречене від бога святим ангелом, як же можна посягати на нього?

Сам Никон з ігумена Новоспаського монастиря в Москві став Новгородським митрополитом, а тоді й патріархом не завдяки великій ученості, а тільки тому, що зачарував молодого царя вмінням мовити. Цей простий мордовин мав залізну пам’ять, від божественного писанія був вельми сказитель, на всяке слово царське відповідь мав з прикладом із святого письма і з премудрою притчею, і глас його, яко труба, благоприятен і слухаючим увеселительний і просто рещи-ангел, а не чоловік. Умиляв молодого царя своїми писаннями, шлючи Олексію Михайловичу ось такі єпістолії: «З 13 декабря уязвився я любовію божою пуще прежнього, приложив молитву к молитві, сльози к сльозам, бдіння ко бдінню, піст к посту, і постився навіть до 17 дня, не їв, не пив, не спав, лежав на ребрах, втомившись, сидів з годину щодоби». Коли промовляв до людей простих, то мучив їх своїм многоглаголаннєм по три години, поки чоловік несамовитів, благав пощади або й заладав у непам’ять.

Коли згодом його звинувачуватимуть у непомірній гордині, Никон заявлятиме: я дбав не про паству, а про істину.

Чи ж міг високодумний гетьман Хмельницький віддати під тяжку руку московських патріархів преблагих митрополитів київських, не остерігаючись прокляття на всі віки?

Лагідні душі наші київські здригнулися і змалилися перед похмурою величчю Кремля, перед його нелюдської височини цегляними мурами і донебесними баштами, штудерними й витребенькуватими всупереч понурій одноманітності непробивних стін і загрозливих зубців на них.

— Не терпить Москва латинства, а в сих баштах — всуціль дух і норов латинський, — вказав я Савватієві на вежу, до воріт якої ми смиренно шествували, зоставивши свій візок, коней і всю належність з козацьким посольством на Китай-городі.

Савватій дрижав од пронизливого московського холоду, зуб на зуб йому не попадав, мабуть, ще й від страху перед чудиськом, до якого ми зухвало наближалися, перед сим Вавілоном і Колізеєм, незмірною могутністю і ще незмірнішою марнотою.

— К-куди шествуєм? — прошепотів Савватій.

— Куди звелено! — збадьорив його я. — Хоч ми й не ізбранні, та зате ж звані. Не самі приліпилися до сього холоду, а прикликано нас сюди від теплих лежанок київських. Хіба ж не зігріють нас тут?

— Ох, пропаду! — розпачливо стогнав Савватій. — Ах мені і уви!

Обитель наша (може, й до смерті!), Чудов монастир, розпросторювався мовби одразу за Фролівськими воротами[3], громадився червоними цегляними стінами на всю половину Кремля по сей бік Іванівської площі і Троїцької вулиці, за якими возносився на царській площі Успенський собор, де покоївся прах первосвятителя московської церкви Петра митрополита, посох якого став архієрейським жезлом патріархів московських. В головному вівтарі собору зберігалася риза господня, піднесена в дар царю Михайлу Федоровичу послами перського шаха Аббаса, і два хрести Корсунські, один з яких принесений був до Києва ще князем Володимиром. В ризниці знаходився келих із яшми з фініфтяною змійкою, символом вічності. З цього келиха, званого Августова Крабія, веселився римський Август Кесар. Келих дістався в спадок візантійським імператорам, а від них Володимиру Мономаху і його нащадкам, князям Московським з дому Рюрикового. В Петропавловськім притворі в ковчежцях лежать частки святих мощей: права рука по лікоть Андрія Первозванного, глава Іоанна Златоуста, глава Григорія Богослова, частина мощей Іоанна Хрестителя, Георгія По-бідоносця, нижня щелепа князя Володимира.

Ми з Савватієм помолилися на Успенський собор і на собор Миколи Гостунського, надто дорогий для нас тим, що дяк сього собору Іван Федорів поклав початок московського книгопечатання, лиш тоді обачливо стукнули в монастирську браму, і впущені були отцем-привратником до обителі.

Нас прийняв архімандрит Павло, грізний, немилосердний з громохким голосом, гордий, як древні фараони, грамоту патріаршу, якою нас кликано сюди, ні читав, ні взяв до рук, обачеж прикликав отця келаря і велів приділити нам келії верхні, де більше світла для занять книжних. і хоч і з нехіттю, та дав нам благословення.

Коли Савватій побачив голі чорні дерева на Кремлівськім валу, вкриті памороззю собори, сніг, перемішаний з багнюкою, на Іванівській площі, він мало не заплакав од відчаю серед цієї непривітності й холоднечі. Але в монастирі було тепло, братія не тільки угождала богу, а й гаразд топила печі, Савватій відігрівся, возрадувався, і вже з легким серцем і світлими змислами йшов разом зі мною до отця Єпифанія, який ждав нас, щоб одразу й дати роботу.

За ті кілька літ, що я не бачив Славинецького, він змінився до невпізнання, змалів тілом, кутався в чорну ряску, щулився, ніби од холоду, хоч у його просторій келії, заваленій книгами й рукописаннями починаючи з присінку, було ще тепліше, ніж у наших пристанищах, нижня щелепа йому мовби вкоротилася, лице всохло і геть сховане було в сивій борідці, зате череп нависав над обличчям, округлий і просторий, як церковна баня, а очі, глибоко сховані під острішкуватими бровами, світилися розумом і допитливістю.

Він повів мову