Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Безліч прикладів…
Сили в тої баби невичерпані родовища.
І скерована вона виключно на шкоду людові православному…
Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!
* * *
Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «баби-коровниці».
А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…
Не збрехали люди.
Довелося мені поїхати на пошту…
Їдемо… От Андрій Васильович і каже:
– Чорти «бабу-коровницю» пруть!
– Буде щось?
– Буде…
Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу… Тільки ото одрізав, а вона з-під ножа – плюсь! – і в мед!
І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом – не булка з медом: самі знаєте…
Я й кажу:
– Чи не «баба-коровниця»?
– Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…
Отака баба…
Страшна баба…
Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує…
І гіпнотизує…
А ми їй віримо! Отакі ми!
Село згадує
Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…
Сіла ніч і вмостилася…
Тоді сторожко кругом і чути, як десь далеко-далеко собака гавкає…
Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…
Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…
Отак:
– Дзень!
І замовк…
Дванадцята десь година вже…
І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.
І палять, палять, палять…
А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої…
А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який по-полтавському на «л», промовить:
– Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Попівці, та загули… Повбивано…
– І Семена вбито?
– Вбито…
– Меткий хлопець був…
– Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…
І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…
– Як прийшов отой Денікін[104] (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися – дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали – і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… Їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четверо… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:
– Хлопці, мовляв, не зівай!
Семен – той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:
– Одкупимось, мовляв…
– Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо![105]
А вони:
– Одкупимось…
Проїхали Федорівку…
– Хлопці, – моргаю, – хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.
Не бере. Якби біля нас двоє, а там один – і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб’ють…
Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…
Проїхали й Глобин… Не хотять… Ну, значить, пропали… Їду, як у різницю…
Привезли нас до Кременчука, кинули у в’язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:
– Такий-то! Збирайсь!
– З речами?
– Так!
Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»…
Не стріляли тоді, а кололи… Отут-таки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…
– Що, кажу, хлопці, не хотіли?
Мовчать.
Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:
– Ковтушенко! (Це Семен.) Збирайсь! Такий-то! Такий-то! Збирайсь!
– З речами?
– Так!
І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…
– Ой, рятуйте! За що ж б’єте, в мене четверо маленьких дітей!
– Дітей, кажеш, маленьких четверо?! – Та бац його вдруге: – Нужні нам твої, растуди твою, діти?!
– Ой, рятуйте!
Семен збирається…
Я до нього…
– Нá оцей мій піджак!
А в мене на ваті до-о-брий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити.
Узяв Семен мій піджак…
Повели їх…
А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть…
Коли так і повели за мур…
– Ну, прощайте, хлопці…
Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:
– Бах! Бах!
З гвинтівки…
Та тоді:
– Ой, рятуйте!
А далі ще:
– Бах! Бах! Бах!
Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!
Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!
А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, – він і впав… А піджак товстий, – багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикав-поштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь – та за гвинтівку, та його в спину:
– Бах! Бах!
А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір – та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:
– Та не може бути!
Пішов сам, коли воно «може бути»… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…
От вам і Семен! Здоровий був хлопець…
А потім таки десь його вбито було.
– А ви довго у в’язниці були?
– Ні!
– Випустили?
– Утік!
……………………………….
А ніч над возом синя-синя, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза:
– Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..
……………………………….
«Так ми ж народ тьомний»
(Конспект до трагедії)
В Азовському морі, на дні оного, росте трава, зелена, що комкою зветься…
Травка вона приємненька, ніжна й м’якенька, не «кусається» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї – так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…
І от, як
