Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

Взяли мене на той пароплав, аби я в колоніях пошукав собі долі. Так уважали ті, хто зичив мені добра, мовляв, там можна доробитися багатства. Я, правда, не мав бажання туди їхати, але, якщо ти злидар, завжди слід удавати, ніби даєш якусь користь; по-друге, я не закінчив навчання й животіння в Парижі мені остогидло. Не мав я й грошей їхати до Америки. «Шуруй до Африки!» — сказав я тоді собі й дав себе випхати в тропіки, де, запевняли мене, досить трохи поміркованости й доброго поводження, щоб одразу забагатіти.

Наслухавшись про такі перспективи, я поринув у мрії. Великих здібностей, я, звичайно, не мав, але, думав, умію добре поводитись і вирізняюся скромністю; я покірливий перед начальством, завжди боюся запізнитись і переживаю, щоб у житті нікому не перейти дороги; зрештою — делікатний… Коли ти спромігся випорснути з божевільні міжнародної різанини, тебе все-таки мають шанувати за такт і скромність.

Та вернімось до подорожі. Поки пливли європейськими водами, велось мені непогано. Пасажири нудилися, ховаючись гуртиками в затінку міжпалубних приміщень, гальюнах та курильнях. Усі повнились підозрами, гугнявили й теревенили зранку до вечора. Кожен то помирав од нудьги, то спав, то жер і, здавалося, ні за чим у Європі не шкодував.

Наш пароплав називавсь «Адмірал Брагетон». Тримався він на тих теплих водах, мабуть, завдяки самій фарбі: на бортах її відклалося стільки шарів, що вона, зрештою, стала для «Адмірала Брагетона» захисною шкаралупою, обхопивши його, мов цибулину. Ми пливли до справжньої, величної Африки, до континенту недосліджених лісів, отруйних міазмів, незайманої самотносте, до тиранічних негритянських царків у гирлах річок, яким, здається, немає ліку. За пачку лез там можна виміняти отакенні слонові бивні, вогняних птахів і неповнолітніх рабинь: це все нам пообіцяно. А життя! Ці оповідки, на жаль, не мали нічого спільного з Африкою, де не було агентств, пам'ятників, залізниць і всіляких розваг. Ми пливли знайомитись із щирою, справдешньою Африкою, — ми, сп'янілі пасажири «Адмірала Брагетона»!

Та відколи проминули береги Португалії, нам ставало дедалі гірше. Якось, прокинувшись уранці, ми побачили, що опинились немов у великій, перефітій лазні, від якої годі шукати рятунку. Питна вода, море, повітря, простирадла, піт-усе було парким і гарячим. Ночі і дні стали нестерпні, пахвини, промежина і горлянка вже ніколи не знали свіжосте, тільки в барі давали хоч трохи полегші віскі зі шматочками льоду. Пасажирів «Адмірала Брагетона» огорнув страшенний розпач, вони були мов приречені тулитися біля бару, їх чарували й приковували вентилятори, притягали шматочки льоду; картярі після гри сварились між собою й звідусіль долинали марні безкінечні скарги.

Наслідки не забарилися. Від незмінного розпачливого жару всі пасажири зрештою обернулись на пияцький гурт. Люди мляво тинялися по палубах, мов спрути на дні ванни з огидною теплою водою. Почала випинатись і вилізати на поверхню страшна вдача білої людини, її справжня, звільнена, розхристана натура, розкриваючись, немов на війні. То була тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів, що розпукли махровим серпневим цвітом на шолудивих бортах водяної в'язниці. У холоді Європи, серед похмурих північних краєвидів, коли немає воєн і боєнь, можна лише здогадуватись про незмірну людську жорстокість, але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню зразу випливає все паскудство. Саме тоді людина розперезується, а мерзота тріумфує та вкриває її з голови до п'ят. Це закон біології. Скоро лиш робота і холод, ослабивши на мить свої лещата, вже не змушують нас напружуватись, можна все до ладу роздивитися, побачити те, що ховає гарне узбережжя, коли море під час одпливу відступить: смердючі калюжі, крабів, усіляке падло і лайно, тобто правду.

Отож, проминувши Португалію, кожен пасажир дав волю власним інстинктам, заручившись допомогою алкоголю й чуття потаємної втіхи, породженого абсолютною безкоштовністю подорожі, передусім для військових і державних службовців. Як подумати, то чотирьох тижнів, протягом яких тебе задурно годують і поять, досить, щоб глузувати з економіки. За квиток платив тільки я, і коли згодом пасажири дізналися про це, мене почали зневажати, я став їм усім нестерпний.

Якби, відпливаючи з Марселя, я бодай трохи знав життя в колоніях, то навколішки благав би милосердя в того офіцера колоніальних військ, що мав найвищий ранг і траплявся мені на кораблі повсюди, а для більшої переконливосте, мабуть, іще б упав до ніг найстаршому з урядовців. Може, тоді ті дурноверхі пасажири терпіли б мене в своєму товаристві? Але я ні про що й не здогадувавсь, і мої нерозважні наміри трохи відітхнути серед них мало не довели мене до згуби.

Людині завжди бракує трохи страху. Завдяки певній спритності я не втратив останніх решток самолюбства. И ось як усе відбувалося. Невдовзі по тому, як ми проминули Канарські острови, я почув від каютного прибиральника, ніби всі пасажири мають мене за гордія, а то й за негідника… Що мені водночас закидають і сутенерство, й педерастію… Що я навіть трохи наркоман…

Але це, власне, дріб'язок. Згодом з'явилася думка, що я, мабуть, утікаю з Франції, боячись розплати за скоєні там тяжкі злочини.

А втім, я був лише на початку своїх випробувань. Це тоді я довідався й про звичай, що панував на тому морському маршруті: з великою обережністю, та й то не без глуму та образ, приймати до свого гурту пасажирів, які подорожують власним коштом, — тобто тих, що не тішаться ні військовою дармовизною, ні бюрократичними пільгами. Адже — про це знають усі — французькі колонії, по суті, належать тільки тим обранцям, яких згадують у «Щорічнику».

Зрештою, в безвісного цивільного пасажира дуже мало поважних причин плисти до африканських берегів. Я був шпигун, підозрюваний, і кожен мав сотні притичин так про мене думати: офіцери, не криючись, виказували це лютим поглядом, а жінки своєрідно посміхалися. Невдовзі навіть знахабнілі слуги пускали мені вслід ядучі зауваження. Ніхто вже й не сумнівався, що сам я — найбільший, найнестерпніший і, власне, єдиний негідник на борту. Оце тобі й колоніальні благословення.

За столом я сидів із чотирма беззубими й хворими на печінку поштовиками з Ґабону. Попервах вони були зі мною товариські й люб'язні, та згодом їм наче заціпило. За мовчазною згодою всього товариства, наді мною, власне, встановили негласний нагляд. З каюти я виходив тепер тільки з безліччю осторог. Розпечене повітря тисло на тіло, наче камінь. Узявши двері на засув, я, не ворушачись, лежав зовсім голий і