Вічні вогні Алберти - Євдокія Кузьмівна Гуменна

— Мені здається, що це — скам’яніла лопатка мамута, — каже він, пильно розглядаючи. — Я її візьму, віднесу до музею.

Еге-ге! Я дивлюся й собі під ноги, а там цілі скарби. Скам’яніле дерево, уламки більші й менші. Греби, скільки хочеш. Структура й колір його збереглися, а субстанція замінилася на камінь. На камінь воно й неподібне, але важке як камінь, і не кришиться. То це тут колись буяв ліс?

Широка ця долина Червоного Оленя. Погані Землі розтягнулися на 200 миль завдовшки, з розгалуженнями, рукавами-ярами у всі боки. Ярі тут тягнуться милями. Повноводна колись ріка прорила оцю долину, вимила все, що можна було; вітри вивітрили, залишили ці химерні гори, горби та могили… і безмежні можливості для експлуатації та наукових дослідів. Сотні динозаврів, шестидесяти різних порід і видів тут розгубили свої кістки, а ще тисячі заховані під шарами нерозмитого ґрунту, на якому тепер сіють першорядну пшеницю, де відкрили поклади нафти і природнього, газу. Гори ці повні кам’яного вугілля. Так багато його тут є, що компанії-власники не використовують до кінця копалень — поексплуатувавши шахту, закидають її. Не зацікавлені. Особливо ж тепер, коли Алберта стала найбагатшим у Брітійській імперії джерелом нафти. Може й зовсім закинуть це дромгелерське вугілля? Ось горить воно у надрах, а ніхто не звертає уваги.

Себто як це горить вугілля?

Та горить же ж! Ось ці червонаві гори — це вже перегоріле вугілля, має воно вигляд побитої цегли і ніколи не промокає. Ми його возимо до Келґарі, ним посипають доріжки перед домами, спортові майдани, різні інші площі.

Я пригадую. Так, дуже ефектно виглядають ті червоні майдани і доріжки.

Ми товчемося вже саме на такому червонавому горбі. Всі троє ми захопилися геологією й палеонтологією, вишукуємо скам’янілості, а крім того я побачила ще й кактуса. В Канаді, де вже видно відблиски північного сяйва, ростуть кактуси?

Та дивіться ж, їх тут повно росте! Це, мабуть, звироднілі нащадки мезозойської доби, тих лісів-гігантів, що з них тепер зробилося кам’яне вугілля. Вони свою живучість зберегли і пронесли через сотні мільйонів років, щороку відроджуються вони на теплі своїх предків. То що, а хіба знані нам ящурки не являються також нащадками динозаврів?

Але містерові Робінсонові все таки треба їхати шукати сина — і ми котимо далі, повз закинуті шахти, повз діючі конструкції. Переїжджаємо залізницю, мости. Селища Роздейл та Камрія — ще з меншими домиками за ті в Нью-Кестл. Хатки приліпитися в горах, — сміливі хатки, бо тут же навіть воду нелегко добути. А все навколо — похмуро маєстатичне, гори не зеленіють, тільки виграють химерністю, що її накрутила колись широченна доісторична ріка. Дивно тільки, до чого тут цей зерновий елеватор при залізниці, тут же нема ніякої рослинности?

І раптом… виїхали ми з чорної похмурої долини вгору — де й поділася пекельна панорама? Навколо — рівні степи, засіяні буйною жовтою пшеницею. А про Бед Лендс і уяви нема. То був сон.

Нам випадає переїхати через залізничні рейки, а там саме працює група робітників. Отець Сивенький відразу заглядів знайомого, перегукується з ним. Але решта робітників повідверталися, вороже мовчать, на привітання не відповідають.

— Це все — українці, але вони всі — комуністи. Вони вірять, що в Совєтському Союзі робітникам дуже добре, що там — робітнича влада. Про мене вони кажуть, що я сію опіюм для народу. Мене вони так ненавидять, що як зустріне котрий із них мене, то візьме та й сплюне.

Приємна парафія! Але о. Сивенький каже це з усмішкою. Діти! Спантеличені люди із мрією. Почасти, самі компанії винні, що тут розвівся такий комунізм. Вони дуже визискували робітників, юнії тут не було, платня була мізерна, робочий день тут був довгогодинний. От вони й бачать зло в «релігії, опіюмі для народу». Але я ще найбільше поважаю комуністів, бо вони своїх дітей тримають .в українському дусі, не так, як я бачив серед наших великих патріотів. Діти тих патріотів вже й слова по-нашому не знають, а ви підіть, послухайте, як ці діти гарно говорять…

Сина містер Робінсон ніяк не може напитати. Та й того фармера ніде не видно, хоч ми вже досить довго тут їздимо. Бульдозера, що має той фармер купити за посередництвом містера Робінсона, ми бачили, коштує він двадцять тисяч. Доведеться по обіді містерові Робінсонові їхати ще в інший кінець. Я не перечу, може заїдемо таки на те місце, де знайдено цілого динозавра.

Але знайшли його десь інде. Де — сам містер Робінсон не знає, хоч живе тут сорок років. Кажуть, це треба їхати кудись на Моррен Феррі, переїжджати через ріку. — Чи не маєте ви там якої справи? — легенько питає о. Сивенький. — Я ще не знаю, — відразу дається на намову містер Робінсон, — я дуже не маю сьогодні часу, але я буду знати о другій годині. Може й поїду… До того словака-фармера додому заїду, то там по дорозі. А тепер їдьмо до банку, потім у мене пообідаємо й… До вечора ще далеко.

Ну, чи не щастить мені? Такого ж вирозумілого земляка з автом придбати! На все згодного.

Він не втримався, щоб не завезти нас ще в одне цікаве місце. Відкрита копальня вугілля. Просто неба в долині знято шар землі з двадцять футів і там тапер лежить блискуче та масне чорне вугілля. Його просто зрізують і вивозять тягаровими автами. Це так звана «стрепмайна».

День видався напрочуд ясний та погідний. Після двох днів заморозків і сніжку знову встановилося літо. По обіді в містера Робінсона, о другій годині ми вже виїжджаємо до Моррен Феррі. Всі ми, також і місис Ґледіс Робінсон, набралися рішучости таки доїхати до тієї динозаврової долини. А що сьогодні був динозавровий день, то о. Сивенький ще попросив містера Майка проїхати вулицями Дромгелера та показав нам окам’янілу цілу сосну на низькій огорожі біля одного дому. По другий бік фіртки ще були скам’янілі хрящі динозаврового хвоста. Це так оздобив собі фасад хати один дромгелерський громадянин, менажер з Мідленд Майн. В кожному підвір’ячку, в палісаді — скам’яніле дерево, такі великі уламки. Стережуть вхід, або квіти.

Не забули ми заглянути, й до музею. Але він був незмінно замкнений.

Нарешті, вирвавшись із дромгелерської долини нагору в безмежні пшеничні лани, ми звернули на польові дороги, щоб вступити до того фармера-словака. Ні, нема