Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Він не замкнув дверей. Якщо Джоан Маду прийде, то не застане його. Захоче, то посидить тут і почекає. На мить він подумав, чи не залишити записки. Але брехати не хотілося, і так само не хотілося казати, куди він пішов.

Равік повернувся о восьмій ранку. Він походив холодними досвітніми вулицями, на яких іще блимали ліхтарі, і на душі в нього стало ясно й спокійно. Та коли він опинився перед готелем, його знов охопило напруження,

Джоан не було. Равік сказав сам собі, що й сподівався цього. Проте кімната здалася йому порожнішою, ніж звичайно. Може, вона приходила? Він озирнувся, шукаючи якогось сліду. Але так і не знайшов.

Равік подзвонив покоївці. Чекати довго не довелося.

— Я б хотів поснідати, — сказав він.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він також не хотів нічого питати.

— Кави з рогаликами, Єво.

— Зараз принесу, пане Равіку.

Він подивився на ліжко. Якби Джоан прийшла, то навряд чи захотіла б лягти в порожнє зім’яте ліжко. Дивно, яким неживим здається все, пов’язане з тілом, — ліжко, білизна, навіть ванна, — коли воно втрачає людське тепло. Охоловши, ці речі стають огидними.

Равік закурив сигарету. Джоан могла подумати, що його покликано до хворого. Але тоді б він залишив записку. Раптом він збагнув, як по-дурному повівся. Хотів бути незалежним, а виявився просто нетактовним. Нетактовним і дурним, як вісімнадцятирічний хлопчисько, який намагається довести щось самому собі. В цьому вчинкові більше залежності, ніж було б, якби він залишився в номері й чекав.

Покоївка принесла сніданок.

— Перестелити ліжко? — спитала вона.

— Навіщо?

— Може, ви захочете ще лягти. У свіжому ліжкові краще спиться.

Вона байдуже дивилася на нього.

— До мене ніхто не приходив? — спитав він.

— Не знаю. Я тут тільки з сьомої години.

— Єво, — спитав Равік, — що ви почуваєте, перестеляючи кожного ранку десяток чужих ліжок?

— Це ще нічого, пане Равіку. Аби тільки від мене не вимагали ще чогось. Але завжди є такі, що хочуть чогось більшого. А в Парижі ж такі дешеві борделі.

— Вранці до борделю не підеш, Єво. І вранці багато гостей особливо почуваються на силі.

— Так, а надто старі.— Вона здвигнула плечима. — Відмовиш, і нема тобі чайових. Декотрі ще й починають скаржитись на мене за кожну дрібницю — то погано прибрано, то я була неввічлива. Все, звичайно, з люті. Та нічого не вдієш. Таке наше життя.

Равік витяг банкноту.

— Полегшимо сьогодні собі життя, Єво. Купіть за ці гроші капелюшок. Або вовняну жакетку.

Очі в покоївки ожили.

— Дякую, пане Равіку. День починається добре. То перестелити потім вам ліжко?

— Перестеліть.

Єва глянула на нього.

— А та дама дуже гарна, — сказала вона. — Та, що тепер ходить до вас.

— Ще одне слово, і я відберу у вас гроші.— Равік підштовхнув Єву до дверей. — На вас чекають старі еротомани. Не розчаровуйте їх.

Він сів до столу й почав їсти. Сніданок не вельми смакував йому. Він устав і заходився їсти стоячи. Так було смачніше.

Над дахами зійшло червоне сонце. Готель прокинувся. Старий Гольдберг, що мешкав на поверх нижче, почав свій ранковий концерт. Він так кашляв і хрипів, наче мав цілих шість легень. Емігрант Візенгоф відчинив вікно, насвистуючи врочистий марш. На поверх вище зашуміла вода. Загрюкали двері. Тільки в іспанців було тихо. Равік потягнувся. Ніч минула. Темрява, що точить душу, зникла. Він вирішив кілька днів побути самому.

Надворі хлопчаки, що продавали газети, вигукували ранкові новини: сутички на чеському кордоні, німецькі війська підійшли до Судетів, мюнхенська угода під загрозою.

XI

Хлопець не кричав. Він тільки пильно дивився на лікарів. Приголомшений тим, що сталося, він ще не відчував болю. Равік глянув на розчавлену ногу.

— Скільки йому років? — спитав він у матері.

— Що? — перепитала вона, нічого не розуміючи.

— Скільки йому років?

Запнута хусткою жінка ворухнула губами.

— Нога! — вимовила нарешті вона. — Його нога! То була вантажна машина.

Равік почав слухати серце.

— Він уже чимось хворів?

— Нога! — в одно проказувала жінка. — Це ж його нога!

Равік випростався. Серце в хлопця билося швидко, мов у зляканої пташки, але ніяких тривожних ознак не було. Та Равік бачив, що доведеться добре слідкувати за хлопцем під час наркозу, бо він був заморений і рахітичний. Треба було негайно оперувати. На розтрощену ногу налип вуличний бруд.

— Ногу відріжуть? — спитав хлопець.

— Ні,— відповів Равік, сам не вірячи в те, що казав.

— Краще відріжте, ніж вона має не згинатися.

Равік уважно глянув хлопцеві в обличчя. Воно було по-старечому розумне. На ньому ще не з’явилися ознаки болю.

— Побачимо, — сказав він. — Тепер тебе треба приспати. Це дуже просто. Не бійся. Лежи спокійно.

— Хвилиночку, пане. Номер машини ФО двадцять — дев’ятнадцять. Може, запишете його для матері?

— Що? Що, Жанно? — злякано спитала жінка.

— Я помітив номер машини. ФО двадцять — дев’ятнадцять. Я бачив його зовсім близько. Водій їхав на червоне світло. Це він винен. — Хлопець почав задихатися. — Страхова компанія повинна заплатити. Номер…

— Я записав, — сказав Равік. — Не хвилюйся. Я все записав.

Він кивнув Ежені, щоб та починала давати наркоз.

— Нехай мати піде в поліцію. Страхова компанія повинна заплатити. — На обличчі в хлопця раптом виступили краплі поту, ніби на нього бризнув дощ. — Коли ви відріжете ногу, вони заплатять більше… ніж тоді… як вона не згинатиметься…

Очі потонули в синювато-чорних синцях, які виступили на шкірі, немов брудні калюжі. Хлопець застогнав і квапливо замурмотів:

— Мати не розуміє… вона… допоможіть…

Він більше не зміг витримати й почав кричати, глухо, здавлено, ніби в ньому сидів якийсь змордований звір.

— Равіку, що нового на світі? — спитала Кет Гегстрем.

— Навіщо вам про це знати, Кет? Краще думайте про щось веселіше.

— Мені здається, що я лежу тут хтозна-відколи. Все лишилося так далеко, ніби у воду кануло.

— Нехай воно там у воді й залишається на якийсь час. Не думайте про нього.

— Не можу. Часом мені здається, що ця кімната — останній ковчег, а вікна вже заливають хвилі потопу. І стає страшно. Що в світі нового, Равіку?

— Нічого нового, Кет. Світ невтомно готується до самогубства й водночас не хоче визнати цього.

— Невже буде війна?

— Що вона буде, всі знають. Не знають лише, коли. І кожен сподівається на диво. — Равік усміхнувся. — Ніколи