Дух часу - Наталя Кобринська
Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до него війт і секвестратор. Яким здумівся. І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від него хочуть? Війт як би угадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:
— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?
— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!
Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю і попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці і почав робити цигаро.
— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима:
Яким, може, вже і догадувався, але нащо єму було то казати; нехай кажуть самі, коли прийшли.
— А що, були-сьте оногди з Іваном у попа?
Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про се знав.
— А що там багато говорили-сьте доброго? — запитав війт політично.
— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.
— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.
Якимові стало знову ніяково, він замнявся, єму не хотілося просто відповісти, хоть бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледви не знають, що говорилося?
— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.
Секвестратор засміявся і махнув згірдно рукою.
— А ви єго знаете? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.
— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливійше. — Але піп казав, аби єго вибирати, бо він буде за народом стояти.
Секвестратор ще дужче засміявся. Сей сміх перейняв Якима дрожем, і він пожалкував, що відразу сказав правду. Секвестратор ув одно сміявся:
— Піп казав, піп казав! Може би, я ще щось ліпшого сказав, як піп, коби-сьте хотіли мене слухати! Але пана ківковедького не казав вам вибирати, не правда?
— Та-бо він, бачу, не наш, не русин?
— Еге, та-бо я бачу, що ваш піп вже вас добре «підрихтував»!
— Підрихтував не підрихтував, — відповів трохи сердито Яким, — але се вже правда, що ліпший свій, як чужий!
Війт споглянув на Якима довгим, проникаючим поглядом. В хаті стало тихо… Якима той погляд немовби трохи збентежив, хоть він і сам не знав, чому.
— Яке їхало, таке здибало! — сказав війт поволі, не спускаючи ачей з Якима. — Яке їхало таке здибало — розумієте, Якиме! Пан зі Львова чи пан із Ківковець — скажіть самі, чи се не все одно? Пан паном, а мужик мужиком! Від панської ради мужикові легше не буде. Кождий тягне на своє: панський верх та й панська правда. Пани та попи знають своє, а мужики своє. Не вгадав би той, хто думав би, що я бим дався кому-будь перевести, якби-м видів, який пожиток для мужика. О, не з таких я, нехай собі піп каже, що хоче на мене!
— Ви вірите попам? — зачав знов секвестратор своїм тоненьким шепотливим голосом. — Не досить ще людей луплять, здирають та ще їх баламутять? От колись-то не казали люде, що ваш піп узяв за похорон остатню овечку!
Здирають з мужиків посліднє, та ще накидаються їм за. опікунів, ніби вони так за них дбають!
— Се ми і самі знаємо, — перебив війт поважно, — про се ви і не маєте що нам казати. О, знаємо: не заплати — не рушиться з хати, хоть у церкві говорить про боже і людське милосердіе! Але знаємо також, ще і пани! Ще не обсохло наше тіло від крові. Пам’ятаємо ще їх буки і гарапники; а коли минулися мандатори та отамани, то лишилися ще окономи, польові та побережники! Колись-то у дворі мало не вбили хлопця мого сусіди, що пас на зарінках, хоть ті зарінки були колись наші, громадські. Але чи то лиш у нас так діеся? Усюди до панів поприлипали наші ліси, луги та пасовиська! Ані від попів, ані від панів нема нам чого надіятися: нам слухати би волі нашого найяснійшого монарха та від него чекати полегшінє; він лише нам може полегшінє дати, а від панів та від попів, як кажу, нема чого сподіватися! Кожда рука собі крива… Нехай вона буде собі крива і у мужика!
При тих словах секвестратор помацався по кишенях. Війт урвав бесіду і оглянувся по хаті. З єго слів та погляду можна було зміркувати, що він хоче щось більше казати, лише здержуеся.
— Нехай вона буде і у мужика крива, — повторив поважно.
Тут знов оглянувся навкруг себе:
— Сказало би ся щось більше, — доповів він, кашельнувши, — та забагато нас тут є…
— Жінко, йди з хати! — сказав Яким.
Якимиха вийшла з хати, але стала під двері та й нахилила ухо. Війт говорив далі:
— Наша така річ: пан секвестратор дадуть вам гроші, ви голосуйте за ківковецького пана та й конець. А я вам кажу, Якиме, та й забожуся на усе у світі, — тут війт ударився так сильно в груди, що аж у нім щось тевкнуло, — що більше користі мужикові з тих всіх комедій певно нема, вірте мені!
Секвестратор вийняв десятку і поклав на стіл. Десятка була ще цілком нова: свіжа синя фарба аж хапала за очі.
— Сховайте, сховайте се для себе! — сказав Яким, відвертаючися від принадного папірця.
— Хи-хи-хи! — зашумів секвестратор, як уночі сова, хапаючи ухом не конче твердий голос Якима. — Що то робити комедії, пане виборець? Кажу вам: беріть гроші та й тихо сидіть, і все буде добре! Не викидайте дурно грошей зі своєї хати, коли самі лізуть у руки. Кажу вам: беріть, та й давайте голос на ківковецького пана, а кінці у воду.