Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

В Самарі Іван Ілліч пересів на другий пароплав і поїхав назад. А Дашине осяйне море, до якого вона так спокійно пливла, зникло, розсипалось, знялося клубами пилу за деренчливими шибками.

— А дадуть австріяки чосу цим самим сербам, — сказав Дмитро Степанович, зняв з носа пенсне і кинув його на газету. — Ну, а ти що думаєш про слов’янське питання, рибко?

Даша, стоячи коло вікна, знизала плечима.

— Обідати приїдеш? — тужно спитала вона.

— Ні в якому разі. У мене скарлатина на Постниковій дачі.

Дмитро Степанович не кваплячись узяв з стола, надів маніжку, застебнув чесучевий піджак, перевірив по кишенях — чи все на місцях, і зламаним гребінцем почав начісувати на лоб сиве кучеряве волосся.

— Ну, то як же все-таки ти про слов’янське питання, га?

— Їй-богу, не знаю, папа. Чого ти, справді, чіпляєшся до мене.

— А я маю певну власну думку, Даріє Дмитрівно, — йому, видно, дуже не хотілось їхати на дачу, та й взагалі Дмитро Степанович любив поговорити вранці за самоваром про політику, — Слов’янське питання, — ти слухаєш мене? — це основа світової політики. На цьому багато народу скрутить собі в’язи. Ось чому місце, звідки походять слов’яни, Балкани, не що інше, як європейський апендицит. У чому ж4 річ? — ти хочеш мене спитати. Прошу. — І він почав загинати товсті пальці: — Перше, слов’ян — більш як двісті мільйонів, і вони плодяться, як кролики. Друге — слов’янам вдалося створити таку могутню воєнну державу, як Російська імперія. Третє — дрібні слов’янські групи, незважаючи на асиміляцію, організуються в самостійні одиниці і тяжать до так званого всеслов’янського союзу. Четверте, — найголовніше, — слов’яни являють собою морально зовсім новий і в певному розумінні надзвичайно небезпечний для європейської цивілізації тип «богошукача». І «богошукання», — ти слухаєш мене, рибко? — є заперечення і руйнування всієї сучасної цивілізації. Я шукаю бога, тобто правди, — в самому собі. Для цього я повинен бути абсолютно вільний, і я руйную моральні підвалини, під якими я похований, руйную державу, яка держить мене на цепу.

— Папочко, їдь на дачу, — сказала Даша сумовито.

— Ні, шукай правди там, — Дмитро Степанович потикав пальцем, наче вказуючи під підлогу, але раптом замовк і обернувся до дверей. В прихожій тріщав дзвінок.

— Дашо, піди відчини.

— Не можу, я роздягнена.

— Мотроно! — закричав Дмитро Степанович. — От, баба проклята. — І сам пішов відчиняти парадні двері і зараз же повернувся, тримаючи в руці листа.

— Від Катюші, — сказав він. — Стривай, не хапай з рук, я спочатку докажу… Так от, — «богошукання», насамперед, починає з руйнації, і цей період дуже небезпечний і заразливий. Якраз цей момент хвороби Росія зараз і переживає… Спробуй вийти увечері на головну вулицю — тільки й чути — репетують: «Ряту-у-уйте!» По вулицях тиняються гірчичники, бешкетництво таке, що поліція з ніг збилася. Ці хлопці — без ніяких ознак моралі — «богошукачі». Зрозуміла, рибко? Сьогодні вони бешкетують на головній вулиці, завтра почнуть бешкетувати в усій державі Російській. А в цілому народ переживає першу фазу «богошукання» — руйнацію підвалин.

Дмитро Степанович засопів, закурюючи цигарку. Даша витягла у нього з пальців Катиного листа і пішла в свою кімнату. А він деякий час ще щось доводив, ходив, грюкаючи дверима, по великій, наполовину порожній, запорошеній квартирі з фарбованими підлогами, потім поїхав на дачу.

«Данюшо, люба, — писала Катя, — досі нічого не знаю ні про тебе, ні про Миколу. Я живу в Парижі. Тут сезон у розпалі. Носять дуже вузькі знизу плаття, в моді шифон. Париж дуже гарний. І чисто всі, — от би тобі подивитись, — весь Париж танцює танго. За сніданком, між стравами — встають і танцюють, і о п’ятій годині, і за обідом, і так до ранку. Я нікуди не можу сховатися від цієї музики, вона якась сумна, болісна й солодка. Мені все здається, що хороню молодість, щось безповоротне, коли дивлюсь на цих жінок з глибокими вирізами платтів, з очима, підведеними синім, і на їх кавалерів. Взагалі ж нудьгую. Все думається, що хтось повинен померти. Дуже боюсь за папу. Він же зовсім не молодий. Тут повно росіян, всі наші знайомі: щодня збираємось де-небудь, наче й не виїжджала з Петербурга. До речі, тут мені розповіли про Миколу, що він був близький нібито з одною жінкою. Вона — вдова, у неї двоє дітей і третє маленьке. Розумієш? Мені було дуже боляче спочатку, а потім чомусь стало страшенно жаль цього маленького… Знаєш, Данюшо, іноді мені хочеться мати дитину. Але це ж можна тільки від коханого чоловіка. Вийдеш заміж — роди, чуєш».

Даша прочитала листа кілька разів, заплакала, особливо над тією ні в чому не повинною дитинкою, і сіла писати відповідь, писала її до обіду, обідала сама, — так, лише кілька крихт якихось, — потім пішла в кабінет і почала ритися в старих журналах, відшукала довжелезний якийсь роман, лягла на диван посеред розкиданих книжок і читала до вечора. Нарешті приїхав батько, запорошений і стомлений; сіли вечеряти, батько на всі запитання відповідав «угу»; Даша випитала: виявляється, скарлатинний хворий, трирічний хлопчик, помер. Дмитро Степанович, повідомивши це, засопів, сховав пенсне в футляр і пішов спати. Даша лягла в постіль, укрилася з головою простинею і вдосталь наплакалась за різними сумними речами.

Минуло два дні. Курна буря скінчилась грозою і зливою, що тарабанила по даху цілу ніч, і недільний ранок настав тихий і вологий — вимитий.

Вранці, саме коли Даша встала, зайшов до неї старий знайомий, Семен Семенович Говядін, земський статистик — худий і сутулуватий, завжди блідий мужчина, з русявою бородою і зачесаним за вуха волоссям. Від нього пахло сметаною; він не визнавав вина, тютюну і м’яса і був на обліку в поліції. Вітаючись з Дашею, він сказав без ніякої причини насмішкуватим голосом:

— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.

Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла