Софія - Олесь Ульяненко

хвиля, дитяча хвиля щастя, що заливає тебе, потім – як біль, що немає сили терпіти, і ти не знаєш, коли це закінчиться. Софія підняла руку і, розчепіривши пальці, подивилася на люстру з китайськими рибками. Вона так і тримала її, поки не підійшов офіціант і не приніс замовлення. Вона продовжувала сидіти навіть тоді, коли він пішов. «Сині нічні феї вплітаються їй в коси», – подумав романтично офіціант із зачіскою бобриком і рудим волоссям. Він теж мав фіолетові очі, як і ця ніч. Цього офіціант не знав, але знала вона, і Софію наповнила щастям думка, що все погане позаду, а гарне попереду. І вона вирішила очікувати світанку деінде. 27

Жовтий стовп стояв у синій перспективі, перерізаний квадратом прохідного двору. Клен трусив листям пропащо, відчайдушно, як людина, котрій забракло останнього ковтка повітря. Саїд спробував поворушити пальцями, язиком, узагалі, як рибина, усім тілом. Він таки поворушив, як довга бездиханна акула з музею, де діти гризуть морозиво, а старшокласниці дають пацанам лапати себе за цицьки, пускати руку, але не далі трусів. Він нічого не відчув, лише як заграли вени разом з жовтим деревом, а простір зіжмакався, як шкурка на киселі. Білим пластиковим столиком пробігли сірі мурахи попелу. Саїд глибоко затягнувся, надпив кока-коли і набрав востаннє – цього він не знав – номер телефону. Ну ж бо, блядіще, сучка, пиздіще, ану бери слухавку, на хер тобі трунар зачучверений, ти думай про такого мужика, як я. І він скоромовкою повторював «блядіще». Губи сині, рот – піонерським салютом. Раніше йому зрання вистачало коксу, два куби, перепихнутися з ним чи з нею, яка різниця, а далі – у романтичній невідомості. Ну не так, то десь так. Гроші і становище давали себе знати – ти міг про це не думати, бо завжди було і те, й друге. А зараз… Жовтий густий відчай підігнав до кутка «Мальвазії», червона цегла, пізній модерн, два захекані демони підпирають фасад, блядь, як пророче. – Саїд закотив очі. Саїд тягне руку і зганяє осу. Але оса прилипла до поверхні. Саїд повторює спробу. Оса вгризлася лапками і жалом у столика.

– Оса, оса, оса укусила матроса, – співучо повторював він, а потім здивувався, звідки цей солодкий чужий вислів виліз з його перекошеної горлянки. Тільки вени тіпаються разом з деревом. Йому невимовно шкода дерево, і він починає помалу, поволі плакати, як пенсіонерка на сеансі індійського кіна. Тінь відділилася від червоної цегляної стіни, перейшла шосе під зелене світло, зупинилася, і він тільки зараз зрозумів, що на нього хтось дивиться. Тінь хватонула кудись, по щось рукою, і випустила тугий струмінь диму, блядь, як кінчила. Затим повернулася і пішла. Грьобана суча тінь, довго ти мене зайобувати будеш, срань підгузка, срака педерастична, гниль підзалупна, скопище забзділих демонів, бля, з учорашнього дня мені більше не дає покою. У голові наростав свист, що скоро поламав усе навколо ревищем реактивного літака. Хороший звук. Обісцятися, як уйобку останньому. Хороший звук від брами, а брама важка і кована, під натиском двох могутніх кліток прочинялася, загрібаючи падалішнє листя, пластикові стаканчики. Луснули дві кульки з «Макдоналдса», що їх пригнало невгамовним теплим дворовим вітром. Ось де сила! Нібелунги, сучасні рицарі! Брама легко пішла, лише верещала, як три десятки дитячих гойдалок або так, наче випустили два-три столичних зоопарки. Тінь повільно… ні, плавно пройшла між автомобілів. Його нудило, але він знав, що блювати доведеться кишками; повільно підняв руку, подивився на неї, наче хто інший її підтягував за троси, подивився і покликав через силу офіціантку. Господи, подумав, ти пропив стільки на каві, що міг узяти смердючої опійної ширки. Але опускатися не хотілося, ні, зовсім інше: він не проти опійної ширки, де сімдесят відсотків ацетону, але все ж таки пре, а чому він тут? Ага, це чорт власною подобою шариться два дні невидимою і безликою тінню. Саїд закурив. Несподівано тінь виповзла з-за ліктя лівої руки; спочатку здавалося, що то велетенська муха чи оса, яка повзе асфальтом, і відразу те, що він сприймав за тінь, набуло плоті молодого пацана з модною клубною зачіскою, але чомусь у стилі шістдесятих. Саїд потягнувся рукою за виверткою. Але наткнувся на попереджувальні криштально чисті очі пацана, звідки віяло погрібним холодом. Пацан і далі сидів, і жовтий пінистий потік сьогоднішнього дня кипів біля його ніг, торкався кінчиків блискучих черевиків. Пацан сидів, його чуприна біліла на тлі стилізованої під пізній модерн стіни ресторану. Саїд ще раз спробував пошукати вивертку. Пацан усміхнувся з ямочками, майже тобі дівочими, ні, таки щось принадливе видавалося в ньому, незважаючи на холодний рівний погляд зимового дня. Пацан усміхнувся і прибрав руки зі столу. Коли пацан прибрав руки, то на ньому лишилася самокрутка.

– Артур. Пригощайся. Потім знайдемо щось більш достойне, – сказав він.

– Саїд. – Він закурив і зробив одразу кілька затяжок. Почекав, поки світло стало ясно світити на стіни домів. Саїд прокашлявся:

– Будеш?

Артур затягнувся. Передав папіроску Саїду.

– Блядь, я тільки вперше помітив тут ресторан. – Він дивився на густі тіні, що закипали під прохолодним осіннім сонцем. Груди тиснуло, але він адекватно сприймав звуки. Зараз він повернувся до Артура:

– Ну і?…

– А нічого. Нам з приятелями нудно. Поїхали в клуб. Ти точно один з наших. Ми сиділи на зупинці. Втикали, блін, а тут Костя каже – чуваку кишки рве. І пацан, ми бачимо, ти не поганий. Чому б не допомогти гарному чоловіку? Ходімо до машини…

– А, ясно. Ви педики. Пасани, я нічого не маю проти педиків,