Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Пеготті промимрила щось подібне до «знаємо ми ці найкращі наміри». Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.

— Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, — сказала мати. — Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...

— Гарненька, — додала Пеготті.

— Хай хоч і так, — відказала моя мати, стримуючи усмішку, — і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?

— Ніхто так не каже, — зазначила Пеготті.

— Ще б пак, сподіваюся, що ні! — відказала моя мати. — Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця — до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?

— Я нічого не вигадую, — сказала Пеготті.

— Вигадуєте, Пеготті, — заперечила моя мати. — Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона…

— Я ніколи не говорила про них, — заперечила Пеготті.

— Ні, Пеготті, — відказала моя мати. — Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, — ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, — то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він — твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, — тут сльози закапали з очей моєї матері, — я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.

Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.

— Так ось, Пеготті, — сказала моя мати, змінюючи тон, — не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви — справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви — мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.

Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим — пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.

Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її зав­жди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї пам’яті.

Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.

Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.

Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.

Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:

— Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.

— Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, — відказав він.

Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.

— Як ваше здоров'я, мем? — звернувся я до міс Мердстон.

— Ах, боже мій! — зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. — Як довго триватимуть канікули?

— Місяць, мем!

— Від якого дня?

— Від сьогодні, мем.

— О! — мовила міс Мердстон. — Отже, один день уже минув!

Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.

Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір’ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.

— Люба моя Джейн! Що