Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Ну що, дорогенька, ми тут, — Михайлов намагався роздратувати жінку, вивести її з рівноваги. — Чекаємо тебе біля дороги на виході з табору. Якщо за п’ять хвилин тебе не буде, то не буде й дідугана.

Щоб жінка не встигла нічого спитати, він швидко дав відбій. Кинув телефон біля себе на траву і взявся за пістолет обома руками. Минула хвилина. Раптом із боку корпусу почулися якість механічні звуки. Отже, він не помилився. Ще за мить напіврозвалений ганок посередині будівлі, яким свого часу піонери забігали всередину, почав плавно рухатися.

«Нічого собі, — встиг подумати Михайлов, — тут усе серйозно». І відразу ж побачив, що з підземелля сходами піднімається жінка.

Вона виходила поволі й оглядалася довкола. Чоловік зауважив, що жінка ця досить гарненька.

Марічка піднялася на останню сходинку і збиралася вже стати на траву, коли неподалік у лісі щось тихенько плюхнуло. Жінка змахнула руками і впала на землю. За мить біля неї з’явилася постать чоловіка.

— От і зустрілися, мила Марічко, — переможно промовив Михайлов.

Генерал подивився на гостей і притис палець до вуст. Чоловіки мовчки кивнули у відповідь. Він навмисно увімкнув голосний режим, щоб потім не переказувати розмову колегам.

— Наскільки я розумію, ви тримаєте ситуацію під контролем, — голос із динаміка лунав спокійно і виважено. — Мені доповіли гарні новини: сигнал із зони обірвався. Це означає, що наша спільна команда виконала головну частину нашої місії.

— Тобто ми з вами більше не будемо розмовляти на високих тонах і брязкати ядерною зброєю? — генерал намагався говорити впевнено, проте це, вочевидь, не справило жодного враження на співрозмовника.

— Не верзіть дурниць, вам давно нічим брязкати. Звісно, про ядерний удар уже не йдеться. — На мить голос замовк, мабуть, його володар щось обміркував, а потім продовжив: — Одначе мені відомо, що ви поспішили і втягнули в це вашого Президента.

— А як на моєму місці вчинили б ви, якби я погрожував вам ядерним ударом? — перервав співрозмовника гене­рал.

— Припиніть, я не на вашому місці. За великим рахунком, мене це не обходить. На те є політики, аби домовлятися. Нехай президенти самі розбираються у своїх стосунках. У крайньому разі ми можемо переглянути газові угоди в бік зменшення відпускної ціни для вас. Це вже нюанси.

— Тоді навіщо цей дзвінок?

— Коли повернеться група, хоч скільки б їх буде, ви маєте відправити усіх до нас у супроводі нашої людини. Усіх. І своїх бійців і, можливо, тих, кого вони приведуть із собою.

— Ви хочете, щоб я віддав вам моїх хлопців?!

— По-перше, у вас немає іншого вибору, а по-друге, це не надто велика ціна за спокій у державі. А ми будемо впевнені, що тримаємо все під контролем.

У кабінеті повисла гнітюча тиша. Генерал чухав підборіддя і дивився на міністра та керівника СБУ. Обидва сиділи тихо і теж тривожно витріщались на нього.

— Ну ж бо, — знову заговорив співрозмовник, — немає про що думати. Переконаний, що ваші гості підтримають вас у цьому рішенні. Усі ми люди, у всіх нас є діти.

Усі троє перезирнулися, а потім закрутили головами в різних напрямках.

— Звідки ви знаєте? — ледве зміг вичавити з себе генерал.

— Атож, — засміявся співрозмовник, — ви ж не вкладаєте гроші в науку, а ми вкладаємо. До речі, усі документи, які я вам пересилав, уже знищені. Тож я чекаю на відпо­відь.

У кабінеті всі завмерли від напруження. Міністр оборони і голова СБУ не відривали поглядів від генерала.

— Гаразд, — нарешті тихо промовив генерал, — я віддам вам усіх, хто повернеться із зони...

— Прокинулася? Давай, давай, розплющуй очі. — Марічка відчула, що чиясь рука трясе її за підборіддя.

Голова страшенно боліла. Жінка через силу розплющила очі. Вона була у бункері. Навпроти неї сидів чоловік — вбраний у цивільне, однак поверх одягу мав бронежилет. Вона відразу його впізнала.

— Михайлов?

— У цьому місці я маю здивуватися: мовляв, ти ба, та ми ще й знайомі? А чи не зустрічалися ми десь у Москві? Ви по театрах ходите?

Чоловік крутнув на столі її ноутбук. На екрані виднілися його фото і особиста картка.

— Умієш ти копати інформацію, поважаю. До речі, гарна техніка, — тицьнув пальцем у комп’ютер, — і телефон, і взагалі...

Марічка спробувала підвестися з ліжка. Закручені назад руки отерпли й боліли.

— Вибач, я вдягнув наручники, — чоловік вицідив із себе щось схоже на посмішку, — бо ж не знаю, що ти вмієш такого, чого не вмію я. То що, поговоримо?

— Де Василь?

— Василь? — чоловік удавано здивувався. — А-а-а, Василь! На жаль, Василь прийти не зміг, у нього справи. Він зараз там, куди ти направляла свій сигнал...

Чоловік підняв вказівного пальця вгору, а потім перехрестився. Очі Марічки наповнилися сльозами. Вона намагалася стриматися. Однак не змогла і зайшлася плачем. Чоловік мовчки дивися на неї, його обличчя застигло, наче маска, і нічого не виражало.

— Навіщо, — схлипнула Марічка, —