Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Уявляв мовчання, що наповнює дім на пагорбі над плюгавим містечком. Мовчання, крізь яке складно навіть пронести руку з ложкою. В якому надлюдських зусиль коштує спроба розкрити очі, рот чи заплакати.

Зламана шийка бабиного стегна проявила зламаність в усьому, що стосувалося професора. Зламаність при самому корені. Чи навіть зламаність кореня.

*

Дружина несподівано погодилася їхати. З одного боку, це було бентежно, з другого — знову воскресило професорову надію.

Все-таки з нею навіть у потягу було простіше, зручніше. Вона застелила професорові полицю, дістала з торбинки канапки з запеченою свининою. Він так любив смак цієї свинини з розмарином і паприкою, яку вона для нього пекла, що зараз ладен був розплакатися.

Тільки не думай, що я мовчатиму, — попередила його дружина, коли вони вже вляглись одне навпроти одного в темному купе. Чоловіки на верхніх полицях хропли. — Добре, я не думаю, — буркнув професор, хоча насправді він думав. Більше вони ні про що не говорили. Обоє знали, що у кожного з них безсоння.

О шостій годині ранку виїхали рейсовим автобусом до районного центру: потяги до містечка перестали ходити ще наприкінці Другої світової, бо залізницю знищили під час відступу німці.

На задніх високих сидіннях нещадно трусило, коліна впирались у спинки крісел попереду. Від радіятора йшов жар, зі щілин у корпусі сіялися гострі краплини дощу. Сільські люди в одязі, пропахлому курячим послідом, обклали професора і його дружину з усіх боків клунками й кошиками, напханими невідь чим мішками. Товсті груди якоїсь баби лежали на професоровій голові. Певної миті він відчув, що плаче. І знав, що дружина це помічає, що його сльози відображаються в порослій ворсом дорожнього бруду шибі, до якої вона відвернула голову, спостерігаючи за проковзуванням порожніх рудих полів.

Нуся і Христя зустріли їх на автовокзалі. Дві зсутулені постаті (одна — в хустці, друга — у прим’ятому згори капелюшку, який ніби використовували час від часу для зберігання яєць або картоплі) тулились під навісом перед входом до розплюснутої бетонної споруди.

Тебе що, живіт болить? — запитала Нуся в професора, помітивши, що той тримається за свій шрам від апендициту. Після потяга завжди так: там неможливо сходити по-великому, — сказала вона.

Нічого, зараз вдома нормально сходиш, — заспокоїла професора Христя. — Зараз поїси товченої картоплі з квасним молоком і одразу сходиш. А ти, Нусю, — звернулась вона до сестри, — звідки знаєш, що після потяга бувають проблеми зі шлунком? Ти так часто їздиш потягами?

Христя по-змовницьки підморгнула професорові і його дружині, показуючи їм, наскільки рада їх бачити.

Дуже багато ти про мене знаєш, — підвищила голос Нуся, стріпнувши головою, аж хустка з’їхала набік, смішно відстовбурчившись хвостиками на запалій щоці. — Я їздила, куди тобі і не снилось.

Поки вони трусились у таксі, сестри навперебій розповідали в найменших подробицях обставини перелому.

Це тому, що ти зацерувала їй колготки тонкими нитками, — сказала Нуся. — Я завжди використовувала найгрубші нитки, це допомагало їй втримувати рівновагу.

А може, це тому, що тобі було ліньки провести її п’ять кроків з однієї кімнати до іншої? — не поступалася Христя.

Професор і його дружина безліч разів вислухали перелік знамень, які почали надходити вже за кілька днів до випадку: оживали метелики, на стриху знайшлося гніздо з мертвими, ще зовсім лисими щуренятами, а за кілька годин до падіння зникла електрика і вода у криниці замулилась.

Зробивши укол, лікар відкликав Уляну на бік і сказав, що їхня мати до ранку не доживе. Цілу ніч сестри ридали над висохлим нерухомим тільцем, прислухаючись до ледь чутних хрипів і сопіння, які видавала приспана бабуся. Замотана, як лялечка, вона була схожа на муміфіковану дитину і займала всього лише п’яту частину вузького ліжка.

Вона прийшла до тями, коли сестри міцно спали, посхилявшись одна на одну і на материне ліжко. Стара кілька годин лопотіла щось сама до себе, аж доки Уляна не прокинулася від болю в поясниці і не почала кричати й метушитись. Вересками вона розбудила Христю з Нусею, і ті негайно знову почали плакати від нерозуміння і страху.

Їхня мати тим часом усміхалась і здавалась цілком спокійною. Вона по черзі зазирнула в очі кожній зі своїх підстаркуватих доньок і побажала їм мати таку ж щасливу долю, яка випала їй із її коханим і золотим небіжчиком-чоловіком.

Цілий день вона не змовкала, не втомлюючись пригадувати кожну мить їхнього з чоловіком знайомства, кожен погляд і усмішку, кожен доторк рук. Описувала колір його очей, і м’які губи, і солодкий подих. І як він непомітно, але міцно притискав її до себе під час їхнього весілля, щоб не зауважили батьки та гості. І як він жалів її, і як оберігав, і як вона тяжко за ним тужила, коли його не було поруч, і як солодко на нього чекала, і як завжди могла на нього покластися. З її слів, Василь Фрасуляк був найкращим господарем і найстараннішим працівником, найдбайливішим і справедливим батьком, але понад усе — її вірним другом і співчутливим коханцем.

Уляна вже після десяти хвилин материної маячні вдруге викликала швидку. — Зробіть щось із нею, вона збожеволіла, — процідила крізь зуби старша донька.

Лікар, вивчивши написане своїм попередником із минулої зміни, здивувався, що стара досі жива. Він сказав, що з маячнею нічого робити не буде, що краще їм порадіти з її бадьорости, бо потриває це зовсім недовго. Але що ж, він не мав куди подітись від накладання гіпсу на без малого сторічну кінцівку. Заспокоєна новою дозою знеболювального, Зена Фрасуляк зраділа вдячним вухам. — Ви, докторе, як дві краплі води схожі на мого Василя, — сказала вона і тут же почала зізнаватись лікареві в любові і дякувати йому, заливаючись сльозами, за те, що все життя він був їй вірним другом, її світком, її домом.

Це не припиняється й дотепер, — сумно посміхнулася Нуся, ступаючи із таксі просто в глибоке багно посеред битої Торговиці, на якій стояв будинок Фрасуляків.

А я завжди знала, що насправді вони сильно любили одне одного, — сказала Христя. — Дитина не могла такого не відчувати. Хай там що. Хай там що, — кілька разів повторила вона, крекчучи і не вміщаючись у пройму автомобільних дверцят. Професор взяв обох тіток за руки і допоміг їм дістатися до хвіртки. Дружина відчинила її і увійшла на подвір’я першою. Брязкаючи ланцюгом, рудий собака розривався від гавкоту і махав хвостом.

Дружина йшла подвір’ям дедалі швидше й