Паперова лялька - Тетяна Тиховська
Але Федосіївна була невблаганна: моя дитинка, моя кровинка буде зі мною. Скільки ж він згодом попсував крові й не тільки їй, доки ще молодим не помер від пияцтва! А для неї він все одно був улюбленим сином. Отаке серце у матері…
Зоя і Віталій зустріли мачуху у багнети. Підстави були і дійсні, але переважно – вигадані. Попервах вони майже щодня нарікали татові: Федосіївна ховала від них цукерки; Федосіївна сварить за бруд лише Віталія, а свого Юрка – ніколи; і взагалі: Федосіївна їх на дух не переносить. Згодом скарги довелося припинити, тому що тато обирав сторону не своїх, а зведених дітей.
Зої знадобилося кілька десятків років, аби зрозуміти, як терпляче мачуха переносила їх витівки, аби зберегти мир в родині. І як важко полюбити чужих дітей…
Наближався Зоїн день народження – шістнадцятий. За життя мами цей день очікувала з радісним нетерпіння. Прокидаєшся – і руку під подушку. А там завжди саме те, про що ти мріяла. І як мама здогадувалась? На шістнадцять років Зоя мріяла отримати цуценя. Цікаво, як його мама запхала б під подушку?
– Зоєчка, що ти бажаєш на свій день народження? – це вже Лідія Федосіївна.
– Цуценя, – відповіла Зоя, ані хвилини не замислюючись.
– Хто ж тягне в дім усяку погань?! Я планувала купити тобі тканини на блузу.
Невже?! За перспективи отримати нову блузу зблідла мрія про собаку. Зоя навіть на шкільні вечірки ходила в старій шкільній формі, намагаючись хоча б якось урізноманітнити її плетеними комірцями. А якщо в неї буде шовкова блуза! А може, й крепдешинова…
– Я пригляділа тобі гарний білий ситець у червоний горошок. Торік у Натки був такий сарафан – дуже гарний.
Зоя з небес гепнулася на землю. Наташа – її зведена сестра – була на чотири роки молодша, тобто того року їй було десять. І ситцевий сарафан в горошок був їй як раз. Але шістнадцять – це ж доросла дівчина! Як вона не розуміє?! Було до сліз образливо. Мама б зрозуміла! Мамо, де ти, мамо? Так природно було, що ти все розуміла, завжди підтримувала і, здавалося, сама ніколи не стомлювалася. Це видавалося таким буденним. А тепер… Як же його важко без мами!
Зоя чи не щодня подумки повторювала: «От виросту, вивчуся, піду працювати – і накупляю собі чого тільки заманеться!». Але до цього щасливого моменту ще було чимчикувати і чимчикувати!
Зоя закінчила школу із золотою медаллю. Це давало їй змогу поступити в будь-який інститут без іспитів.
Федосіївна радила:
– Іди на доктора! Їм знаєш скільки всього наносять вдячні пацієнти? Більш ніде стільки не заробиш!
Навіть аби Зоя і мріяла про медицину, після порад мачухи все одно вчинила б навпаки. А тут ще Віталій підбурював: воно тобі треба – жаб різати, краще піти на геолога. Це романтика, експедиції. Можна поїхати з дому… Оце був найвагоміший аргумент для Зої – і вона стала студенткою геологічного факультету Білоруського університету. Жаб їй все одно довелося препарувати. Та врешті-решт Зоя була задоволена: предмети були цікаві, не нудні; навчали навіть водінню вантажівкою – в експедиції все може стати в нагоді. А ще тільки на їхньому факультеті видавали напіввійськова форму – тож вирішувалося питання, в чому ходити і на заняття, і на вечірки. Та ще й вирізнятися з-поміж інших студенток.
5 березня 1953 року Зоя, як зазвичай, прийшла на заняття до дзвоника – вона на любила запізнюватися. З дзвоником до аудиторії зайшов лектор, але не один. З ним зайшли декан, парторг і комсорг факультету. І всі мали однаково сумні обличчя.
Студенти підвелися, вітаючи викладачів. Але замість звичного: «Будь ласка, сідайте», пролунало повідомлення, що змінило звичний щоденний розпорядок не тільки університету, а всієї країни: «Помер батько народів, Йосиф Віссаріонович Сталін…». І тут наче греблю прорвало: з усіх боків почулися невтішні ридання. Зоя, не піднімаючи очей, скосила погляд на найближчу сусідку. У тої вже від плачу аж почалася гикавка. З боку Зої ніякої особливої реакції не було: ну, померла відома людина, що особисто їй нічого поганого не зробила. Але щоб отак побиватися… Після смерті мами Зою мало що могло до сліз зворушити. Та в міру скорботний вираз обличчю Зоя надала. Вона вже належала до того покоління, свідомість якого шляхом наполегливої агітації, каральних заходів, інформаційної блокади було відформоване по єдиному зразку особливого типу радянської людини – Homo Sovieticus.
Вимога сповідувати лиш одну «єдино правильну» ідеологію під загрозою виключення з університету породжували у молоді постійне відчуття страху. В таких умовах небезпечно було не те, щоб говорити, навіть думати не так, як партія сказала. Смерть Сталіна серед студентів дійсно викликала розгубленість і шок: молодь дуже боялася зникнення стабільності, єдиним гарантом якої звикла вважати керманича.
Аби не втратити тієї слухняності та покірності, якої за життя домігся Сталін, партійний керівництво СРСР не гаяло жодної хвилини. Тож до скорботної мантри щодо смерті великого вождя додається кінцівка про клятву вірності перед керівництвом держави задля виконання заповітів Сталіна. Тобто, чого його побиватися за мертвим керманичем, коли серед живих є досить бажаючих заступити його місце, які поки ще не розіграли, кому дістанеться скіпетр.
Сталін
