Спокута - Ієн Макьюен
Дуже неохоче вийшла вона з кімнати й рушила обшитим гнітючими панелями коридором до сходів, де знову зупинилася й прислухалася. Голоси продовжували долинати з вітальні — вона почула мамин голос, потім містера Маршала, потім голоси близнюків, які розмовляли один з одним. Отже, Сесилії немає, маніяка теж. Брайоні відчула, як починає калатати серце, коли через силу ступала зі сходинки на сходинку. Її життя перестало бути простим. Усього лиш три дні тому вона закінчувала «Випробування Арабелли» й чекала на приїзд кузенів. Їй хотілося, щоб усе стало іншим, — ось воно й стало, і все було не просто погано, а ставало чимраз гіршим. На першій площадці вона знову зупинилася, щоб обдумати свій план; вона щосили уникатиме своєї норовливої кузини, навіть погляду її уникатиме — вона не дасть втягнути себе у змову, не хоче стати причиною катастрофічного вибуху. А до Сесилії, яку вона повинна захищати, не можна навіть наближатися. Робі, ясна річ, вона уникатиме просто заради безпеки. Мама з її метушнею нічим не допоможе. Неможливо навіть думати ясно в її присутності. Їй слід зайнятися близнюками — вони стануть її спасінням. Вона весь час буде поряд і доглядатиме за ними. Ці літні обіди завжди починаються так пізно — вже минула десята, і хлопчики будуть втомлені. А ще вона спілкуватиметься з містером Маршалом і питатиме його про цукерки — хто їх придумав, як їх роблять. Це був план для боягуза, але нічого більше вона вигадати не могла. Зараз, коли от-от подаватимуть обід, навряд чи було доречно викликати з села констебля Вокінса.
Вона знову рушила сходами вниз. Варто було порадити Лолі переодягтися, щоб приховати подряпину на руці. Щоправда, та від подібної поради могла знову розплакатися. Та й у кожному разі було б, мабуть, неможливо переконати її відмовитися від сукні, в якій так важко ходити. Дорослішання ж якраз і пов’язане з тим, щоб охоче погоджуватися на такі незручності. Вона й сама з цим згодна. То була не її подряпина, але вона почувалася відповідальною за неї, як і за все, що мало статися. Коли тато бував удома, все йшло відповідно до встановленого порядку. Він нічого не організовував, не ходив по дому, непокоячись чужими неспокоями, не вказував іншим, що їм робити — він, власне кажучи, переважно сидів у бібліотеці. Але сама його присутність усе впорядковувала й наділяла почуттям свободи. Знімала будь-який тягар. Коли він був тут, не мало ніякого значення, що мама усамітнюється у себе в кімнаті; достатньо було знати, що він сидить унизу з книжкою на колінах. Коли він займав своє місце за обіднім столом, спокійний, привітний, дуже впевнений у собі, то будь-яка криза на кухні ставала не більш ніж смішним епізодом; без нього це була драма, від якої стискалося серце. Він знав майже все, що варто було знати, а коли не знав, то завжди міг підказати, де це можна подивитися, і забирав її в бібліотеку, щоб вона допомогла йому в пошуках. Якби він не був, як він називав це, рабом Міністерства і Планового Прогнозування, якби він був удома, посилав Гардмена вниз за вином, скеровував розмову, ненав’язливо вирішував, коли вже час «закруглятися», вона б зараз не чалапала через хол із відчуттям, наче ноги налиті свинцем.
Саме думки про нього примусили її уповільнити кроки, коли вона проходила повз двері бібліотеки, які, як це не дивно, були зачинені. Вона зупинилася й прислухалася. З кухні долинав брязкіт металу по порцеляні, з вітальні — лагідний голос матері, а трошки ближче хтось із близнюків говорив високим, чистим голосом: «А все одно тут має бути ‘е’», а брат йому відповідав: «Не має значення. Засунь його в конверт». А потім, з-за дверей бібліотеки — якесь шкрябання, тоді глухий удар і бурмотіння, чи то чоловіче, чи жіноче. Наскільки вона пам’ятала — а Брайоні не раз потім думала про це, — вона не передчувала нічого особливого, коли взялася рукою за мідну клямку й натиснула її. Але вона бачила лист Робі, вона призначила себе на роль оборонця сестри, і кузина їй багато чого розтлумачила: те, що вона побачила, частково було сформоване тим, що вона вже знала чи думала, що знала.
Спочатку, коли вона штовхнула двері й увійшла, вона не побачила нічого. Горіла одна-єдина настільна лампа з зеленим абажуром, що освітлювала лише вичинену шкіряну поверхню, на якій стояла. Зробивши ще кілька кроків, вона побачила їх — темні обриси в найдальшому кутку. Хоча стояли вони непорушно, вона одразу зрозуміла, що перервала напад, сутичку врукопаш. Уся сцена настільки виразно втілювала найгірші її побоювання, що їй здалося, ніби це її надмірно збуджена уява спроектувала людські постаті на переповнені книжками полиці. Ця ілюзія чи надія на ілюзію розвіялася, коли її очі звикли до напівтемряви. Ніхто не рухався. Брайоні над плечем Робі дивилася в перелякані очі своєї сестри. Робі обернувся, щоб глянути, хто це увійшов, але не відпускав Сесилію. Він притиснув її всім тілом, задерши їй сукню вище колін, загнавши туди, де полиці сходилися під прямим кутом. Лівою рукою він обіймав її за шию, схопивши за волосся, а правою тримав за руку, підняту на знак протесту чи для самозахисту.
Він здавався таким величезним і диким, а Сесилія, з оголеними плечима й тоненькими руками, такою тендітною, що Брайоні не уявляла, чого зможе домогтися, коли рушила до них. Вона хотіла закричати, але подих у неї перехопило, а язик став важким і неповоротким. Робі повернувся так, що повністю затулив собою сестру. Потім Сесилія спробувала вивільнитися, і він відпустив її. Брайоні зупинилася і промовила сестрине ім’я.
