Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Вівау колола Тігу в спину, а Тіга точилась і спотикалася, силкуючись бігти чимшвидше. Вівау знала, що назад каменюки нестиме вона, а Тіга її підганятиме й намагатиметься віддячити з лихвою, тим-то шпигала з усієї сили, поки ще є змога. Обидві заливалися потом. У кожної в натовпі були свої прихильники, що вигуками підбадьорювали одну й сміялися з другої.
Видовище було кумедне, але за ним стояв залізний дикунський закон. Обидві каменюки слід було пронести всю відстань. Та, котра підганяла, мусила це робити сумлінно. А та, котру підганяли, не мала права сказитись і кинутися на свою мучительку. Сам Башті попередив їх, що порушницю цих правил буде висаджено під час відпливу на далекий риф, на поживу акулам.
Добігши туди, де стояли Башті та його прем’єр-міністр Аора, змагальниці подвоїли свої зусилля. Вівау завзято шпигала Тігу, а та рвалася вперед, ризикуючи навіть упустити каменюку. Слідом за ними, ґвалтуючи, бігли всі дітлахи селища й усі собаки.
— Тепер, Тіго, тобі довго ніяк буде в пірогу сісти! — загорлав до жертви Аора, і Башті засміявся.
Раз, коли Вівау штрикнула її аж надто боляче, Тіга впустила одну каменюку, і Вівау досхочу наколола її, поки вона, ставши навколішки, підняла однією рукою камінь і потрюхикала далі.
А то раз вона, доведена до нестями, умисне зупинилась і обернулася до своєї мучительки.
— Ой зла ж я на тебе, ой зла! — гукнула вона. — Стривай лишень, ось зараз…
Але так і не докінчила погрози. Гостра щітка зламала її рішучість, і вона знов кинулася тікати.
Галас юрми відлинув услід за ними, а за кілька хвилин знову погучнішав: химерна пара верталася. Цього разу під вагою коралових каменюк хекала Вівау, а Тіга, розлючена тим, що тільки-но витерпіла, силкувалася з лихвою відплатити їй.
Якраз навпроти Башті Вівау впустила один камінь, а піднімаючи його, впустила й другий, що відкотився футів на десять. Отоді вже Тіга помстилася, вихором налетівши на неї. Усе Сомо ошаленіло. Башті, регочучи, держався за худі боки, і по його зморшкуватих щоках текли сльози щирої втіхи.
99
4*
А коли все скінчилось, ватажок оголосив своєму народові: «Хай тепер усі жінки б’ються отак, коли їм припаде охота битися».
Тільки сказав він не такими словами й навіть не говіркою сомо. Він висловився міжострівним жаргоном, ось як:
— Який баба в Сомо хочеш бийся, усі баба буде бийся отак.
РОЗДІЛ XV
Коли перегони скінчилися, Башті ще трохи постояв, розмовляючи зі своєю старшиною, поміж якою був і Агно. Ленеренго також забалакалася з приятельками. А Джеррі лежав, зв’язаний там, де вона його покинула. Аж ось надбігло дике собача, те саме, що з ним він задирався на «Еренджі», і принюхалось до нього — спершу здалеченька, готове кинутись навтіки. А тоді обережно підступило ближче. Джеррі стежив за ним, і очі йому аж горіли. Тільки-но дике собача торкнулося писком до нього, він остережливо загарчав. Дике собача відскочило й стрімголов відбігло кроків на кільканадцять, поки побачило, що Джеррі за ним не женеться.
Тоді воно вернулося — знов обережно, так, як інстинкт велів йому підкрадатися до дичини: припадаючи до землі, трохи не плазуючи по ній животом. Воно переставляло лапи м’яко, нечутно, мов кіт, і час від часу озиралося на боки, чи не нападає що звідти. Віддалік зареготали хлопчаки, і собача враз зіщулилося, вп’ялось пазурами в землю й уже напружило всі м’язи, щоб стрибком рятуватись від невідомої небезпеки. Потім збагнуло, що галас той не страшний, і знов стало скрадатись до ірландського тер’єра.
Що могло там статися, важко сказати; але якраз в ту мить ватажків погляд упав ненароком на золотаво-руде щеня — вперше, відколи захоплено «Еренджі». У вихорі подій Башті зовсім забув за нього.
— Чий це собака? — крикнув він гостро, аж дике собача знову припало до землі, а Ленеренго перелякано зігнулася перед грізним старим ватажком і тремтячим голосом оповіла про все: її ледачий син Ламаї витяг щеня з води, і через нього вдома було багато клопоту, але тепер Ламаї пішов жити з підлітками, а собаку вона несе до хатини Агно, як той наказав.
— На якого біса тобі цей собака? — спитав Башті чаклуна.
— Я хочу його з’їсти, — відповів той. — Він жирний. Добре м’ясо буде.
Але в меткому старому мозку Башті вже сяйнула думка, що давно достигала там.
— Дуже добрий собака, — сказав він. — Краще з’їж лісового собаку, — порадив він, показавши на дике собача.
Агно похитав головою.
— Лісовий собака не такий добрий на їжу.
— Лісовий собака ні на що не добрий, — вирішив Башті. — Лісовий собака дуже боязкий. Усі лісові собаки боязкі. А собака білого пана нічого не боїться. Лісовий собака не б’ється. Собака білого пана б’ється, як чортяка. А лісовий тікає, як чортяка. Ось подивися.
Башті ступив до Джеррі й перерізав шворку в нього на лапах, Джеррі враз підхопився, забув навіть показати свою вдячність і кинувся до дикого собачати, наздогнав його й повалив, збивши хмару пилюки. Дике собача схоплювалося тікати, та він знову й знову стрибав на нього, і валяв, і кусав, а Башті плескав у долоні та гукав своїх старшин, щоб дивилися.
Джеррі вже роз’юшився, мов справжнє чортеня. Усі свої кривди, від того страшного дня на «Еренджі», коли пропав Шкіпер, і до останньої, сьогоднішньої, коли йому зв’язано лапи, відомщав він на дикому собачаті. Хазяїн його жертви, один із тих хлопців, що вернулись на «Еренджі» додому, здуру замахнувся на нього ногою, щоб відігнати. Джеррі метнувся до нього, розпоров йому зубами обидві литки, а вскочивши з розгону між ноги, повалив на землю.
— Якого біса! — розлючено загорлав Башті на хлопця. Той, прибитий жахом, так і застиг, де впав, потерпаючи: що ж скаже далі грізний ватажок?
Та Башті вже зігнувся в три погибелі від реготу, дивлячись, як дике собача щодуху втікає вулицею, а Джеррі женеться футів за сто ззаду, збиваючи пилюку.
Коли вони зникли з очей, Башті виклав свою думку. Мовляв, якщо посадити бананове дерево, на ньому вродять банани. А як посадити ямс, то й виросте ямс. Не банани й не солодка картопля, а тільки ямс. Так самісінько й із собаками.
