Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.

Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.

Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.

Коней розпрягли і поставили посеред табора.

Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:

- Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?

Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.

- Коней не пущу на пашу - таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.

- Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… - говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.

- Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… - і він повернувся до полонеників і наказав: - Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти - адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.

Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.

Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.

Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.

Вечеряли при зірках.

На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.

Старші холопи почали ремствувати - хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!

- Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.

Півник взяв клітку і покликав Реп’яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.

Але дядько відтяг небожа в затінок воза.

- Отут спи! - Кинув попону зі свого коня. - Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його - ні!

Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,

Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.

Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.

З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.

А далі знов тиша.

Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.

Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.

Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.

Більше до самого ранку Півник не прокидався…

…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.

І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.

Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.

Дядько взяв малого поперед себе на коня.

- Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.

А сам подумав: «Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!»

Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі - високий пагорб над заболоченим лугом.

Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.

І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.

Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.

Четвертого дня дорога вийшла у світлий сосновий ліс.

Талець попередив дядька - далі будуть болота.

Тому задовго до вечора зупинились.

І почали все ретельно, в котрий уже раз, усе перевіряти.

І якось трапилось так, що півень Червень опинився далеко від своєї клітки. Він розгрібався під кущем шипшини і призивно кокотів, закликаючи до трапези своїх неіснуючих жінок. Реп’ях був при півневі. Реп’яха ніхто, звичайно, не вчив сторожувати курей, але він був поряд півнем.

І тут раптом з-за високих дерев вилетів здоровенний яструб і каменем упав на півня.

Хлопчик з несамовитим криком кинувся через ручай на пагорб і встиг схопити яструба за крило і за горло. А в друге крило вчепився Реп’ях. А яструб одною лапою вп’явся в спину півня Червеня, а другою в чубок Реп’яха.

Дядько миттю підоспів на допомогу - дуже злякався, що яструб вдарить малого в очі.

Півень, звільнившись від нищівних пазурів яструба, кинувся до людських ніг, як до надійного захисту і притулку.

Реп’ях відійшов осторонь і заходився ретельно зализувати чубок.

А Півень, не дарма ж він такий хист мав до ловів, в одну мить сплутав яструбу його жовті пазуристі лапи і заходився прошивати махові пера.

Яструба посадовили в клітку.

А побитого і переляканого Червеня хлопчик взяв на руки. Птах сидів на руках принишкло, лише час від часу вивертав голову і дивився в небо.

У клітці шаленів яструб.

Через болото йшли обережно, неквапно. Весь час тримали напоготові жердини і линви.

І дядько, і Будий спішились. Тільки старий Талець їхав верхи, бо під ним був кінь, який двічі пройшов цю дорогу. Адже відомо, що те, чого не запам’ятає людина, тварина враз охоплює.

Дорога, скільки вони йшли через болото, коливалась під ногами. Місцями болотна руда вода заливала їхній шлях і здавалось, що ось розійдеться трясовина і поглине усю їхню валку.

На безкраїй болотній низовині то буяли очерети та купини осоки, то по хирявих вербичках зміїлись цупкі берізки.

Дорога на болоті петляла вужем. Але всі добре знали - можна йти лише цією крученою дорогою. До всього, та це й головне - кінь під Тальцем