Ген воїна - Руслан Володимирович Горовий

— Нічого собі, — аж присвиснув СБУшник.

Він підвівся, зробив кілька кроків убік, ніби навмання, потім розвернувся до генерала:

— Мені ж доповідали спеціалісти, що це якісь ваші справи.

— Так і було, — підтвердив генерал. — Річ у тім, що спершу Росія не проінформувала нас, а послала туди свою людину. Зв’язок із агентом обірвався. Більше ризикувати ваші колеги з Москви не могли і прислали до нас ще одну людину із байкою про зниклих у зоні телевізійників.

— І що ви зробили? — військовий поставив лікті на стіл і втомлено охопив руками голову.

— Я послав туди своїх людей разом із росіянином. Вони не мають усієї інформації про те, що відбувається в зоні насправді. Останнє, що я знаю, півгрупи вже загинуло.

— Ви розумієте, що накоїли? — СБУшник зробив крок у напрямку до генерала.

— Та сядьте ви! — відмахнувся генерал, неначе від мухи. — Це ще не все. Зі мною знову зв’язалися росіяни. Вони поставили ультиматум: або ми владнаємо все по-тихому, або...

— Що «або»?

— Або вони нанесуть ядерний удар по тому місцю зони, звідки йде сигнал.

— Вони там, у своїй Москві, взагалі з глузду з’їхали?!

— Вони бояться, що про все провідають інші країни. Ніхто не знає, куди спрямовано сигнал і про що в ньому йдеться. Російські аналітики вирахували, що технологічно ті, хто передає сигнал, набагато розвиненіші від нас, а отже існує реальна загроза вторгнення на Землю. Тому сигнал має бути припинено за будь-яку ціну.

У цей момент на столі біля генерала дзенькнула телефонна трубка.

— Аж ось і друзі з ФСБ, — зморено сказав генерал і глянув на дисплей. Він натиснув клавішу «прийняти дзвінок» і перевів апарат на голосний режим. — Слухаю.

Андрій підвів голову і глянув у бік дерева, біля якого ще клубочилася пилюка.

— Дяче, живий?

— Живий, — обізвався напарник. — От дідько, втратили людину — росіянин його замінував. Як я одразу не допетрав?

Андрій підвівся і роздивився навколо. Тіло старого розірвало і розкидало по галявині. Від сосни відірвало чималий шмат, а в землі утворилася яма.

— Твою ж дивізію!.. — Дяк обтрусив камуфляж. — Мабуть, росіянин прив’язав старого і підклав гранати між дідом і деревом. Ет, чого ж той одразу не сказав?

— Яка тепер різниця? — обізвався Андрій. — Ми теж молодці, не оглянули до пуття.

Андрій вийняв планшет і роздивився карту. До піонерського табору, на який вказував дід, десь годину чи півтори ходу. Марічка, про яку він згадував, швидше за все одна з «кві###тників», адже дід казав, що вона не тутешня.

— А що він там про станцію молов? — Дяк зупинився поруч із Андрієм і заглянув у планшет.

— Сказав, що ніякої аварії на ній не було.

— Якої аварії?

— Ти що, Дяче, геть тугий? — Андрій підвів на колегу очі. — Не знаєш, яка аварія була у Чорнобилі?

— Ти маєш на увазі вибух реактора? Так то коли було. Я думав, він про якусь нову аварію.

— Здається мені, — Андрій сховав планшет у наплічник, — що знімальна група, хлопаки з ФСБ, «кві###тники» і дід — усе це якось пов’язане між собою. Я поки що не розумію як, однак маю надію розпитати про це росіянина. Тим паче що за ним боржок — ніхто не має права у моїй країні вбивати кого забажає. Тут йому не Чечня.

Андрій ще раз оглянув галявинку і раптом несподівано для себе перехрестив рештки розірваного дідового тіла. «Навіть нікого не поховали по-людськи, ані хлопців, ані його», — майнуло гірке в голові.

— Прикривай там ззаду, — Андрій зробив крок у напрямку до зламаних гілок, куди вочевидь пішов росіянин.

Михайлов причаївся у чагарнику на невеличкому горбоч­ку і в бінокль оглядав табір, від якого нічого, фактично, не лишилося. Кілька корпусів попри те, що їх наскрізь попроштрикували дерева, були майже цілі. Та решта будівель завалилася. Серед дерев вдалечині білів встановлений на постаменті бюст Леніна.

— О, і вождь тут. Усе, як у людей, — Михайлов на мить відвів бінокль від очей, а потім знову почав роздивлятися місцевість.

Дістався сюди він швидко і тепер мав час оглянути місце, щоб, не дай Боже, не вскочити у засідку. Одяг, відібраний у діда, був незручний і, головне, досить помітний у лісі. Тому чоловік вирішив не ризикувати і поки що триматися від табору подалі.

— І де ж ти, дівчинко, ховаєшся? — бурмотів він собі під ніс, уважно оглядаючи все, що могло свідчити про присутність людей.

Раптом його погляд спинився на дечому цікавому. До одного, майже розваленого, корпусу вела ледь помітна стежина. Теоретично її могли прокласти і звірі, але тоді гілки вгорі змикалися б. Тут точно ходила людина. І ходила часто.

— Ось ти, кицю, і попалася, — прошепотів Михайлов.

Він підвівся і почав тихенько підкрадатися до корпусу. Обійшов його з лівого боку, обрав позицію і сховався за деревом. Поклав автомат на землю і вийняв із кишені пістолет. Обережно прикрутив глушник, витягнув обійму,