Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
— Ти знаєш його? — питає він у Петруса.
— Ні. Я не знаю, хто це, — каже той розлючено. — І не знаю, у чому проблема. У чому проблема?
— Він — цей злодюжка — бував тут раніше, зі своїми поплічниками. Він один із них. Але хай він сам розкаже, у чому справа. Хай він сам розкаже, чому його розшукує поліція.
— Це неправда! — кричить юнак. Він знову звертається до Петруса, і слова ллються розгніваним потоком.
У нічне повітря продовжує здійматися музика, але ніхто вже не танцює: Петрусові гості скупчилися довкола них, штовхаються, тиснуться, перекидаються зауваженнями. Атмосфера панує не дуже гарна.
Петрус озивається:
— Він каже, що й гадки не має, про що ви говорите.
— Він бреше. Усе він чудово знає. Люсі підтвердить.
Але, звісно ж, Люсі не підтвердить. Як він може сподіватися, що вона перед усіма цими людьми підійде до хлопця, укаже на нього пальцем і оголосить: «Так, це один із них. Один із тих, хто зробив це»?
— Я збираюся зателефонувати до поліції, — каже він.
Глядачі незадоволено щось бурмочуть.
— Я збираюся зателефонувати до поліції, — повторює він, звертаючись до Петруса, але той залишається незворушним.
У цілковитій тиші він повертається всередину, де стоїть і чекає на нього Люсі.
— Ходімо, — каже він.
Гості розступаються перед ними. Вираз їхніх облич більше не доброзичливий. Люсі забула свій ліхтарик, тож вони гублять у темряві стежку; їй доводиться зняти черевики; перш ніж потрапити додому, вони навпомацки прокладають собі шлях картопляним полем.
Він уже тримає телефон у руці, коли Люсі зупиняє його.
— Девіде, ні, не роби цього. Це не Петрусова провина. Якщо ти зателефонуєш до поліції, вони зіпсують йому вечір. Зрозумій.
Він приголомшений, приголомшений настільки, що кидається на доньку.
— Заради Бога, чому це не Петрусова провина? Передусім, так чи інакше, це він привів сюди цих чоловіків. Як йому вистачило нахабства знову запросити їх? Чому я повинен зрозуміти? Серйозно, Люсі, мені нічого не вдається зрозуміти від початку до самого кінця. Мені не вдається зрозуміти, чому ти не висунеш проти них справжні звинувачення, а тепер ще й не вдається зрозуміти, чому ти захищаєш Петруса? Петрус — не святий янгол, він їхній спільник.
— Девіде, не кричи на мене. Це моє життя. Це мені тут доведеться жити. Те, що зі мною сталося, — моє діло, винятково моє, не твоє; і якщо я маю хоч одне право, це право на те, щоб мене не притягали отак до суду, не засуджували мене — ані ти, ані будь-хто інший. Щодо Петруса, він не якийсь там найнятий чорнороб, якого я можу викинути геть, якщо мені здасться, що він плутається з поганими людьми. Усе це вже минулося, усе віднесло вітром. Якщо ти хочеш боротися з Петрусом, спочатку переконайся, що маєш достатньо підстав. Ти не можеш викликати поліцію. Я не дозволю це зробити. Почекай до ранку. Почекай, поки вислухаєш Петруса.
— Але тим часом хлопчина зникне!
— Він не зникне. Петрус його знає. У будь-якому разі, ніхто не зникає в Східній Капській провінції. Це не місце для зникнень.
— Люсі, Люсі, благаю тебе! Ти хочеш спокутувати помилки минулого, але це так не робиться. Якщо ти не зможеш постояти за себе зараз, тобі вже ніколи не вдасться знову підняти голову. З таким самим успіхом можеш спакувати валізи й утекти. Щодо поліції: якщо ти занадто делікатна, аби зателефонувати їм зараз, то нам не варто було звертатися до них на самому початку. Нам слід було просто стулити пельку й чекати наступного нападу. Чи перерізати собі горлянки.
— Девіде, припини! Я не повинна виправдовуватися перед тобою. Ти не знаєш, що сталося.
— Не знаю?
— Ні, навіть і не здогадуєшся. Зупинися й подумай про це. Стосовно поліції — дозволь мені нагадати, чому ми покликали їх на самому початку: заради страховки. Ми подали заяву, оскільки інакше нам би не виплатили страховку.
— Люсі, ти мене просто вражаєш. Це неправда, і тобі це добре відомо. Щодо Петруса, я повторюю: якщо ти зараз прогнешся, якщо втратиш силу, то потім не зможеш жити в злагоді з самою собою. Ти маєш обов’язки перед собою, перед своїм майбутнім, перед своєю самоповагою. Дозволь мені викликати поліцію. Чи сама зателефонуй їм.
— Ні.
«Ні» — останнє слово, яке вона каже йому. Люсі повертається до своєї кімнати, зачиняє перед ним двері, вилучає його зі свого життя. Крок за кроком, так невпинно, наче чоловік і дружина, вони віддаляються одне від одного, і він нічим тут не може зарадити. Кожна їхня сварка нагадує лайку одружених людей, котрі разом утрапили до пастки й не мають куди подітися. Як вона, мабуть, шкодує про той день, коли він приїхав пожити в неї! Напевно, вона мріє, щоб він поїхав, і чим швидше, тим краще.
Зрештою їй теж доведеться поїхати звідси. Очевидно, що самотня жінка на фермі не має майбутнього. Недовго залишилося навіть Еттінґерові з його зброєю, колючим дротом і сигналізацією. Якби Люсі мала хоч крихту розсудливості, вона б утекла ще до того, як на її долю випаде щось навіть ще гірше за те, що гірше за смерть. Та, звісно, вона цього не зробить. Вона вперта, а до того ж загрузла в житті, яке сама собі обрала.
Він вислизає з будинку. Обережно крокуючи в темряві, наближається до стаєнь із заднього боку.
Велике вогнище вже згасло, музика стихла. Біля задніх дверей, збудованих достатньо широкими, аби в них міг проїхати трактор, скупчилося кілька людей. Він зазирає всередину поверх їхніх голів.
У центрі відведеного під танці місця стоїть один із гостей, чоловік середніх років. У нього поголена голова й бичача шия; одягнений він у темний костюм, а на шиї має золотий ланцюг, з якого звисає медаль, завбільшки з кулак, схожа на ті, які видавали вождям на знак їхньої влади. Такі символи в ливарнях Ковентрі чи Бірмінгема карбували цілими ящиками: з одного боку голова чимось невдоволеної Вікторії, regina et imperatrix[69], а з іншого — здиблені антилопи гну або ібіси. «Медалі вождів племен, для використання». Кораблі розвозили їх у всі куточки старої імперії: до Наґпура[70], Фіджі, Ґолд-Кости[71], Каффрарії.
Чоловік щось говорить, виголошує заокруглені фрази, то голосніше, то тихіше. Лур’є і гадки не має, про що розповідає чоловік, але час від часу той змовкає і лунає задоволене бурмотіння аудиторії, серед якої і молодí, і старі виглядають неабияк задоволеними.
Він озирається. Хлопець