Гілея - Микола Якович Зарудний
Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.
— Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, — шкодував Ілько, — оце б і взула.
— Я піду заберу, — вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.
— Малий ще чоботи замочувати, — сказав батько.
До хати Сторожуків під’їхав райкомівський віліс.
Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір’я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:
— Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.
— Добрий день у вашій хаті, — Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.
— Раз, два, три, — прошепотів на печі Петрусь.
— Добрий день! — дружно привіталися школярики.
Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.
— Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, — почала приходити до пам’яті Тетяна. — Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...
Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.
Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:
— Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.
— У вас бог щедрий, — засміявся Мірошник.
— А ми гусака для вас зарізали! — пояснив з печі Василько.
— Та замовчи ти, — почервоніла Тетяна.
Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї — може, розгнівається секретар, почати з його пляшки — незручно.
— Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, — все ж таки запропонував Ілько.
— Давайте, — погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. — Хочу випити за ваше здоров’я, Тетяно Василівно.
— Спасибі вам, — пригубила Тетяна. — Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.
— То далеко, Тетяно Василівно...
— Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя.
— Годі тобі, мамо, — тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.
— Все в житті трапляється, — наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. — За ваше здоров’я, Романе Олексійовичу...
— Е, ні, — заперечив Мірошник. — За Настуню вип’ємо.
Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.
— Ти чого ж це, як засватана? — кинула Тетяна.
Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.
— А Настуня заміж вийде за міліціонера, — повідомила Наталка. — Мама казала...
— За Милентія Магура, — уточнив Васько. — У нього наган є... і бомба...
Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.
— Що ви там плещете язиками?! — прийшла на виручку дочці Тетяна. — Ну й діти пішли...
— Тим більше треба випити, — сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.
— Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, — приказувала Тетяна.
— Будь ласка, їжте, — ледве ворушила губами Настуня. — А заміж я не збираюся...
— Ой боже мій! — згадала Тетяна. — А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...
Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.
— Я хочу випити за тебе, Настуню, — сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. — Хочу, щоб ти була щаслива...
— Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.
— Ні, ні, досить, — Мірошник затримав руку дівчини.
Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...
— Ну, вип’ємо, — нарешті промовила вона. — Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.
Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.
— Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?
— Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...
— Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, — Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?
— Я сказав, — вивів Настуню із збентеження Мірошник, — що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?
Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П’ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, — з печі виглядають голови.
— Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, — тихо сказав Мірошник. — Думав, забуду — і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...
— Чого це ти, дівко,
