Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— А тепер їдьте!

— Ми ще маємо час, — засміялися продагенти.

— Ніхто не знає свого часу і гробовища, — чавив і зчавити не міг злобу. — їдьте, поки тихо лихо.

Продагенти обізвали його чмурем і почали погрожувати оперативною трійкою, яка в ті часи на місці чинила суд і розправу. І тоді посатанів Порфирій. Пригинаючись, він метнувся до хати, вихопив з піхов шаблю і кинувся на продагентів. Вони, не чекаючи такого, розлетілись із його подвір'я і помчали по допомогу в повіт. А Порфирій, переодягнувшись, взяв свою золоту імператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом і подався у банду.

В лісі він одразу ж попросив у отамана кількох бандитів, щоб зловити продагентів. Але той лише засміявся:

— Дядько завжди залишиться дядьком; політики нема, чоловіче, в твоїй голові!

— Яка ще тут може бути політика? — відмахнувся од ненависного слова.

— А ось яка: тільки дурні нищили тих, що викачували хліб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власній шкурі відчує, що таке продрозверстка, тоді він добрішим стане до нас.

Через деякий час Порфирій відчахнувся од банди і почав самотньо блукати в лісах, зрідка ночами навідуючись на свій хутірець, на своє померхле щастя…

І от в стражданні і непевних надіях стоїть він зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнім товаришем, шукаючи на його обличчі хоч крихітку співчуття.

— Нарешті позбувся свого залізяччя, — з клекотом, хрипом і болем вичавлює він з себе. — Що тепер, Себастіяне, маєш робити зі мною?

— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душі й думати, як вона од святого хліба, од землі і любові докотилася до бандитського ремесла, — гнівно кидає голова комнезаму.

Порфирій здригається:

— Не печи хоч ти мене, Себастіяне, не печи.

— Хай тебе чорти на тім світі печуть! А в мене є інша робота.

Бандит безнадійно махнув рукою:

— Тепер буде кому пекти і на цьому, і на тому світі. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто уміє пекти і впекти… А пам'ятаєш, Себастіяне, як ми з тобою колись у церковноприходській на одній тримісній парті сиділи? Ти з одного краю, а я з другого.

— А тепер стоїмо наче на двох краях землі… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибіг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловік.

— Чого? Бо злоба не тримається біля розуму, — аж якось живовидячки осів Порфирій.

Дядько Себастіян пильно подивився на нього, стримав гнів і спокійніше спитав:

— Яка ще напасть коловоротить тобою?

— Невідомість, тільки вона, бо не знаю, яким буде мій судний день… Ти, може, десь тихенько підкажеш, що саме завело мене в ліси. Я озлобився, Себастіяне, озлобився і до краю заплутався.

— Чого ж ти заплутався? Пожалував хліба, а душі — ні?

— Навіть трохи не так, Себастіяне… Ось тоді, коли в мене вигрібали зерно й душу, одна думка наче навпіл розкраяла мій мозок: хіба це життя, коли свій свого починає їсти, коли свій на свого дивиться, наче на ворога? І це мене погнало в чорний закуток. Та хіба тільки мене… Що тепер маю робити в цьому світі?

— Поки що сідай за стіл! — наказує дядько Себастіян і, щось роздумуючи, дивиться у вікно.

Порфирій сідає за стіл з другого кінця, подалі від бандитської і імператорської зброї, а дядько Себастіян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

— Пиши!

— Що саме? — бере в брудні з великими пазурами пальці ручку.

— Пиши, що ти, сякий не такий, навіки пориваєш з бандитизмом, з усією контрреволюцією, з безпутністю, признаєш закони Радянської влади і не будеш, як елемент, брати участі в політиці. Зрозуміло?

— Потрібна мені ця політика, — обома руками відганяє щось од себе Порфирій. — Моя політика в землі лежить, коли б тільки самому не лягти в неї, - Він довго пише свою дивну сповідь, потім хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастіяну і, міняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От і дійшов чоловік до найстрашнішого… А тепер що скажеш ім'ям власті?

— Іди додому! От і все моє казання! — спідлоба насмішкувато дивиться дядько Себастіян.

Порфирій розгублено і недовірливо поглянув на нього:

— Як ти сказав? Додому йти?

— А куди тобі ще хочеться?

— Нікуди, ой, нікуди, Себастіяне! Я ладен повзти на колінах до дітей, до жінки.

— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати і гадина вміє. В очах Порфирія починають шаленіти надія і мінлива радість.

— Себастіяне, а більше нічого мені не треба?

— Чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більшого, ніж він має.

— Я не про це, Себастіяне… Я, значить, питаю: у повіт, у Чека, мені не треба?

— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папірця я ще в повіті, де треба, скажу слово: як-не-як на одній парті сиділи…

— Ой спасибі тобі, Себастіяне, повік не забуду. Скільки ж я передумав про Чека, скільки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю поріг і піду додому?…

— Отак усе і зробиш: повернешся, переступиш поріг, та й будь здоров.

Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбіду, потім круто став навпроти нього і, не тамуючи радості, попросив:

— Себастіяне, затопи мені хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобі така розкіш? — нарешті посміхнувся й дядько Себастіян.

— Щоб легше і надійніше на душі було. Це мені, вважай, як сповідь буде.

— Ет!

— Дуже прошу, вдар, Себастіяне… Зроби чоловіку радість.

— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очі дядька Себастіяна.

— Тримаюсь! І добре бий, щоб усю крученість і дурість вибити з макітри! — широко розставив ноги осміхнений Порфирій.

Дядько Себастіян підійшов до нього ближче, відвів руку і двигнув Порфирія кулаком у груди. Той крутнувся і одразу ж опинивсь біля вікон, обтираючи спиною стіну.

— Ну, як, трохи полегшало? — насмішкувато запитав дядько Себастіян.

— Ой, полегшало, ніби гора звалилася з пліч! — гигикаючи, випростується і підіймає вгору ковшисті руки Порфирій. — А тепер я обертаюсь, переступаю поріг і йду, а потім біжу додому.

Прояснений, він виходить з комбіду, і крізь незачинені двері ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…

На цьому і закінчилася б справа Порфирія, аби за неї з другого кінця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, він подався на хутірець до Порфирія, розцілувався