Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

— Ну, що ти! — обурено пирхаю у відповідь. У жодної дівчини в моєму класі ще немає хлопця, принаймні мені про це нічого не відомо.

Ну, то я йду. Дзвонити.

Замикаюся в кімнаті, мені страшно. А якщо вона з мене насміється?

Пишу на листочку: «Будь рішучим».

Куди її запросити? Може, на прогулянку до Лазенок? Нічого іншого не спадає мені на думку. Або в кіно? Ні, може, краще на прогулянку. Або запитаю, чого б їй хотілося. Підкреслюю «Будь рішучим» червоною ручкою. І дописую: «Будь сміливішим».

Дзвоню.

— Привіт, — кажу.

— Привіт, — каже вона.

— Що робиш? — питаю.

— Нічого. Кіно вдома з татом дивлюся. Ми збиралися йти до кінотеатру, але нічого цікавого не показують.

— Ага, — я ковтаю слину. — А завтра ти що робиш?

— Нічого особливого.

Тиша.

— Бо я тут подумав… Може, ти б хотіла кудись піти? Наприклад, у кіно? Або погуляти?

Здається, я зараз знепритомнію. Чому все так складно? Адже це мало б бути нормально. Ми в полоні культурних контекстів. Я читав про це колись в одній книжці. Тобто таке питання означає, що хлопець упадає за дівчиною. Так питання — як освідчення.

— Із задоволенням, — відповідає Опта. А я ледь не підстрибую з радощів.

І ми домовляємося про прогулянку в Лазенках,[6] бо в кіно й справді нічого цікавого. А Лазенки в нас поруч. Щойно вона кладе слухавку, я вбиваю в Гугл «Лазенки», щоб пригадати, що там взагалі є, і принагідно справити враження якимись знаннями, бо навряд я можу причарувати її зовнішністю. Не те, щоб я не був у Лазенках — звичайно ж, був, і не раз, але саме гуляння нічого не дає, натомість від друга Гугла можна багато чого дізнатися. Так чи сяк, я не можу дочекатися.

— І що? — питаються обидві, бабуся й Віка, раптом об’єднані своєю цікавістю.

— Усе добре, — відповідаю з усмішкою.

Бабуся виймає півсотні з кишені піжами. По ходу цікаво — вона тримає в піжамі нички!!!

— Запроси її на каву чи морозиво…

Я стрибаю від радості й тато це помічає і, звісно, у нього виникають підозри. Це така проблема з батьками-одинаками — вони звертають забагато уваги на тебе. Я переконана, що якби він був з Мартою, напевно так би не цікавився моїм життям. Але вирішую не приховувати хороших новин.

— Тату! Фелікс запросив мене на побачення! Ми домовилися погуляти в Лазейках, це ж, наче побачення, так?

— Ніби так, — усміхається він.

— А розкажи про своє перше побачення з мамою.

Я вже знаю цю історію, але люблю її слухати. І ось вона звучить знову. Мені ніколи не набридає.

— Коли я познайомився із твоєю мамою, ми обоє були студентами.

— Журналістики.

— Так, однокурсники. Вона дуже мені подобалась і часом ми перетиналися випадково, в їдальні, і навіть на заняттях, хоч вона й училася в іншій групі. Але лекції в нас були спільні. Тоді не було мобільних… Вона мешкала в гуртожитку, з міським транспортом було скрутно, не те, що зараз. І я так її підстерігав… Ну, знаєш, іноді навіть чекав на вулиці, бо знав, що пари в неї закінчуються й зустрічав її нібито випадково.

— Угу.

Обожнюю слухати про ті часи без мобільних. Це так романтично, адже все було дуже складно! У них навіть Фейсбука не було!

— Ну, і я ходив так за нею кілька місяців, — продовжує тато, — аж нарешті наважився. І запитав… чи вона б хотіла піти погуляти зі мною. Я теж їй подобався, тож вона погодилась. Не знаю, мабуть, мені було так гаряче від того кохання, і я зовсім не подумав, що прогулянка — не найкраща ідея, коли за вікном мінус двадцять. Був лютий.

Я завжди хихочу на цьому місці.

— Пам’ятаю, у неї був такий гарний білий кожушок і світлі чобітки, але вона змерзла на цій прогулянці. Ми пішли на Старе місто, а я як дурний розповідав їй про те й се, аж раптом зрозумів, що вона страшенно мерзне. Вона нічого не сказала, але тремтіла, як осика. Ми зайшли до маленької кав’ярні попити чаю, зараз її вже, на жаль, немає… І сиділи там, доки її не зачинили. А тоді твоя мама розпереживалася, бо до гуртожитку потрібно було повернутися, здається, до десятої. Я провів її, на щастя, обійшлось без проблем. Але… Знаєш, я ніколи не забуду того першого побачення.

— Перше побачення з першою дівчиною… — кажу замріяно.

— Ну… Загалом мама не була моєю першою дівчиною.

— Hi? — ця новина мене вражає. Як це так? Я завжди була переконана, що до мами в тата нікого не було.

— Але вона була найважливішою дівчиною і єдиною дружиною, цього достатньо.

— То в тебе перед тим була дівчина? — зрозуміло, що я розвиваю тему, коли він уже проговорився.

— Так, у ліцеї, але це така історія… Краще не згадувати.

— Чому?

— Неважливо. А тобі хіба не час спати? Зрештою, тобі треба набратися сил перед завтрашнім днем. Адже ти йдеш на перше в житті справжнє побачення.

Я жбурляю в нього подушкою. Маю таку звичку, що коли мене хтось сердить, я кидаюся подушками. А навіть як не сердить, то для сміху.

Чекаю на Опту на трамвайній зупинці. Так ми домовились. Вона має під’їхати трамваєм, а