Жінка його мрії - Олесь Ульяненко

думав про допомогу. Роздавлений, як тарган, мобільник валявся осторонь, а движок з джипа хтось витягнув на сніг, і він зараз лежав купою металобрухту поруч. Спочатку він покладав надію на лейтенанта, але облишив, вірніше, йому до млосного стало байдуже, так, коли хочеться дуже спати. Він перевернувся на бік і провалився в безодню. Там поверх за поверхом перед ним відкривалися нутрощі дому. Гамір з потріскуванням папуг, гавканням собак, гидливим лементом, гуркотом каналізаційного лайна по трубах засвистів у вушних раковинах, і майор зрозумів, що летить велетенською трубою, проходячи купи людських нечистот і самих людей, пробиваючи їх, наче химерний дим. І там сиділа Лада, з брезклим обличчям, в якійсь бридкій сорочці за кілька доларів і дивилася на нього, прямо на нього і говорила: "Любий, нам лишилося одне кохання, і більше у нас нічого нема..." Потім майор отямився. Небо світило вилущеним оком, а з дворів, пускаючи пару, підступалися постаті. Це були діти, що шастають Хрещатиком і нюхають клей, збирають пляшки. Діти з дорослими очима, різкими дорослими штрихами біля кутиків рота.

– Розслабся, - сказав один голос.

– Не сци, - сказав другий голос і поставив йому під носа включений приймач.

Так вони і пішли, а приймач, старенький, навіть не ВЕФ, а якась ще допотопна модель, шкварчав у нього над вухом. Передавали одне й те ж повідомлення. Говорилося про комету, яка ось-ось впаде на Землю. Майор дубів на снігу і слухав це базікання доти, доки сам не почав уявляти безмежний космос і як та комета летить на усіх парах сюди. І він подумав: швидше б вона прилетіла. І нарешті він дійсно її побачив. Майор намагався закрити очі, але нічого не виходило: палаюча куля врізалася в атмосферу, але на цьому кадр зупинявся, і все починалося від того, як вона летить велетенським шматком лайна холодним космосом і знову по висхідній. Голос у приймачі був знайомий, до того паскудно знайомий, що не давав розтягнутися на снігу і замерзнути по-людськи. Цей голос не давав померти - ось що, - подумалося майору. Він спробував підняти руку, але нічого не вийшло, пальці тільки легенько, по-кошачому дряпнули сніг.

Іва сиділа по-турецькому і сьорбала каву. Буває ж таке у жінок: вона може сидіти голою, і ти цього не відчуваєш, взагалі нічого не відчуваєш. Лейтенант сидів і, чуманіючи, зиркав на мобільник. Пройшла майже година. Він спробував набрати майора, але той нічого не відповідав. Значить, труба, діло фігове, але він сам не знав, якого дідька поперся до Іви, замість того щоб рятувати це товсте ракло. Він неквапом став натягувати штани, а Іва спостерігала за ним, і йому здавалося, що вона його засуджує, ображається і таке інше. Достобіса він фіговий психолог, тим паче жіночий, нічого доброго у нього з жінками не виходило.

– Я їду. До майора, - сказав він.

– До майора, - повторила вона. - Моя подруга знала одного майора, і це погано для нього скінчилося.

– Ну всі, напевне, майори такі, - відмахнувся він.

– Хочеш розповім.

– Іншим разом.

– Добре, - Іва лягла на спину, залишаючи ноги схрещеними у такому ж положенні. - Може, таки лишишся. А потім поїдеш.

І тут на нього найшло. Він скрипнув зубами. Шарпонув блискавку аж під горлянку.

– Якщо я не поїду, то він здохне.

– Тоді поїхали разом, подивимося на мертвого майора, - сказала Іва.

– Добре, - несподівано для себе вирішив він і закурив четверту сигарету за день.

Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах, пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер ворушив її. Майор набрав у легені повітря і пішов уздовж освітленої ліхтарем червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору маячила чиясь фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до лівого боку, туди, де завжди висіла кобура, але там було зараз порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він крикнув легенько, витягуючи губи рурочкою. Але постать продовжувала хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як м’язи розтягують горлянку. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на землю. Не основне, якої форми, а який зміст - прорізало верхівку його черепа. Він побачив свій череп, з мізками наверх, а мізками повільно плавали срібні потічки. То мої думки, - вирішив майор і закрив очі. Він почав дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову завили собаки. Собаки, і голос приймача, і рівняння на білий шматок, що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині кігтики, а потім все сильніший, як хто намотував на палку м’язи та шкіру. Стіни будинку зробилися прозорими. І він без здивування побачив дві ріки, що котили розтопленим оловом. Він закрив очі. Але дивно, очі бачили. І він подумав: хм, як у кота. Далі стало гірше. Майор не зміг взагалі дихати. Мозок запульсував, і майор доторкнувся до нього пальцем. Так це ж антена, - вирішив майор. І тут страх вибухнув срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий, падав на його голомозий череп, а він лежав на снігу, затиснувши у жменю брудний сніг...

Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила, і коли він рушив, не проїхавши і кількох метрів, дівчина вже спала. Машина товкла мокрий сніг. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися відповідно до ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями налилося так, наче стояло передсвітання.

– Нічого собі, - сказала вона і знову задрімала.

Скучно завив мобільник.