Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Діли на три! — забунтував Віталік.

— Ти теж будеш? — поцікавився Саша з фальшивим подивом.

— А ти як думав! Царство небесне! Бабця!

Саша почав ділити на трьох.

— Тобі пощастило, що я не жадний на це гівно,— пояснив він.

— Та ти ще той жмот,— зареготав Віталік, але, побачивши, що Саша кинув ділити, швидко схаменувся: — Ну, не в таких випадках, звичайно... Тут серйозна справа... І не будь такий вразливий!

— Я дуже вразливий,— почав далі кришити порошок Саша.— Я навіть можу вбити від образи...

Покінчивши з цим, він першим глибоко втягнув в обидві ніздрі свою «доріжку»: вона була втричі більша за інші, ціла магістраль, цукрово-біле шосе, що вело до окситоцинового готелю. Але й наші не були сільськими стежками. Потім Саша одразу ж принюхався, наче вовк.

— Ти чуєш? — спитав він мене.

Вдувши, я відповів, ні на хвильку не замислюючись:

— Ну!

— Тут мрачнякова енергія циркулює,— повідомив він Віталіку, який саме нюхав.— Це через нього!

Він кивнув на кота, який все ще сидів на тумбочці. Віталік вдував. Звук був такий, наче зимова хурделиця підняла і почала кружляти засохлий з осені кавелик. Ворухнула лапками сонна муха, що залишилася жити у вікні. Кіт відкрив червону пащу, схожу на піхву з зубами. І я миттєво все зрозумів і спромігся на диво лаконічно це сформулювати:

— Кіт смокче з тебе життя!

— Даня діло каже,— хехекнув Саша і почав пружно походжати кімнатою — зовсім як Глєб Жеглов у телевізорі.— А ти, балда, навіть не розумієш! Кіт смокче твоє життя!

— Кіт — істота іншого плану,— пояснив я Віталіку.

Той не міг зрозуміти елементарного: кіт — саме з тих створінь!

— Кіт і є та істота! Він пересере твоє життя! Позбудься його якомога скоріше. І взагалі — треба негайно йти звідси!

Ми подалися до прихожої взуватися. Віталік плентався за нами.

— Та що це з вами, хлопці?

Я застібав куртку.

— Коротше, ми домовилися на середу,— промовляв Віталік позаду, незрозуміло з ким.

Взутий Саша випростався, наче струна.

— Я більше не прийду сюди,— заявив він твердо.— Або через рік!

— Позбудься кота,— порадив я Віталіку.

— Ми ж домовились! — ухопив він Сашу за рукав.

— Не прощаємось! — кинув Саша вже на сходах.

На дворі, біля машини, до нас підкотив місцевий пацанчик у спортивному одязі, з розбалансованою ходою і почорнілим від тутешнього життя обличчям.

— Слишь, братуха, а єсть на лайф подзвоніть?

— Є,— швидко відповів Саша, виймаючи ключі від машини.

Пацанчик щось радісно промукав, але ми вже сідали.

— Так дасиш подзвонить, братуха? — пхнувся той до дверей з виразом чекання на змореному пияцтвом обличчі.

— Ні.

Саша запустив двигун, і ми рушили, залишивши позаду в клубах вихлопу Віталіка, демонічного кота, Салтівку і того невдаху. Ми їхали у «Вегас».

Чорну «Тойоту-Корола» Саші подарував дідусь — за відмінну здачу сесії. Подарунок мало не накрився через одного прєпода, який намагався поставити Саші четвірку, але питання якось владнали, і Саша отримав своє «відмінно» разом з «Тойотою».

Можливо, все було й не так. Коли я почав уточнювати, де Саша вчився або вчиться, ми якраз підкотили до клубу, і розмова зачахла. Я помітив, що Саша не дуже любить розповідати про себе, а якщо і починає розказувати щось, то лише трохи, уривчасто, в якомусь зовсім іншому контексті. При цьому сам він жваво цікавився людьми.

Цього разу проблеми почалися прямо на вході. Охорона не пропускала нас — начебто через дрес-код. На Саші був білосніжний найківський спортивний костюм, фірмові кросівки, дута куртка, і загалом він мав вигляд баскетболіста на зборах. Міцний молодий хлопець, теж одягнений так, щоб при нагоді рухатися максимально вільно, торочив: «У нас дрес-код!». Саша вимагав: «Поклич Артура!», той знову включав свою пластинку, а Саша у відповідь заводив про Артура, і так ми тупцяли на вході хвилин п’ятнадцять, не менше. Нарешті з’явився Артур — знервований чоловічок із залисиною, у прим’ятому жовтому піджаку, який здавався завеликим для нього. Він чомусь нагадав мені другорядного героя американського боєвика — з тих, що гинуть у середині фільму від різноманітних проявів зла.

— Пропусти,— Артур обережно поплескав по плечу юного