Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Тобі вже дитина стала надокучати! — буркнув Опанас Васильович.
— Перестань, не треба зараз, — примирливо сказала Марія. Не вистачало ще й з чоловіком сперечатися в день приїзду до Лондона! — Ти ж сам знаєш, який він нетерплячий. А зараз хочеться спокійно чекати, що ж ще робити?
— Оце справді — чекати коло моря погоди! — сказав уже добродушно Опанас Васильович.
Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалині, не вгорі, а долі заблимав жовтий вогник. Його було ледь помітно крізь цю сизоту.
— Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, — пояснив сусіда по-французьки, — значить, туман починає розходитись.
Справді, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, і якісь не бачені і не знані досі контури почали вимальовуватися на обрії, і Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
— Що то? Ти пізнаєш, що то?
Будинки громадилися один на одному, випиналися височезні шпилі, велетенські полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху спадали, і вже очі розрізняли громаддя пароплавів, вітрила кораблів, царство щогол та рей. А за всім тим — темніли, сіріли, височіли колосальні споруди. Знову загуркотіли колеса. Пароплав поволі входив у Темзу.
Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному місті, що не тільки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марія стримувалася, щоб не ойкати, і Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очі, щоб відзначати, як вона все тс сприймає.
— Боже мій милий, скільки ж тут людей! — все ж таки вихоплювалось мимоволі, коли вже після різних формальностей па причалі їхали вулицями Сіті. Був час, коли тисячі клерків, усього службового люду поспішали на роботу. Потім обличчя міста змінилося — тяглися парки — скільки зелені! скільки дереп! Які старезні! А Богдасика поки що найбільше цікавив кебмен — кучер кеба, який вони найняли. Він був у чудернацькому довгому пальті з численними комірами-пелеринами. Марії здавалось, що вона в'їхала в романи Теккерея і Діккенса і зараз їхні герої метушаться навколо.
* * *
Опанас Васильович дбайливо, як ніколи, пов'язав краватку перед темним старовинним свічадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цілком пристойне — такий собі поміркований батько — голова сімейства. Вона бачила — він щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, і це її дратувало. Невже він так поводитиметься «там»? Оце удаване сімейне щастя було зараз ні до чого.
Вона боялась непотрібних фальшивих нот, боялась першого враження і для себе, і від себе. Богдасик дратував як ніколи своїми нескінченними питаннями й несподіваними бажаннями.
«Хоч би він там поводив себе пристойно. Не вмію я з тім, зовсім не вмію. Надто все дозволяю».
Вони їхали мовчки знову кебом, і знову Богдась днпупався з численних комірів-пелерин і не давав змоги зосередитися.
Тільки задзеленчав дзвоник, відкрилися двері, як вона побачила Олександра Івановича, вона не могла не впізнати ного.
Він поспішно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидві рукн назустріч. І цей перший жест, — вона ще не бачила усмішки, обличчя, очсії, чудесного ясного чола, — лише цей перший жест, такий дружній, гостинний, такий простий, російський, — одразу зняв усю ніяковість, хвилювання, страхи.
— Так от ви яка! — мовив Герцен, і тепер вона вже бачила широку усмішку. Вона сама засміялась, міцно, не по-жіночому потиснула обидві руки.
— Така, як бачите!
Він тоді радо привітався з Опанасом, без усякого офіційного етикету, потріпав по голівці Богдася: «Ач, козак який! Справж ній козак!»
— Тата! Ольго! — гукнув він. — Швидше сюди! Подивіться, які гості до нас! Який козак з України!
Прибігли дві дівчинки: одна підліток, років 15—16, друга — трохи старша за Богдася.
Богдась привітався з почуттям власної гідності — певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.
Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.
— І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! — підхопив Герцен.
— Така самовпевненість і чемність, — мовила Марія, — що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?
Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?
Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону «метра», а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з -якими можна розмовляти.
Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на «Колоколе» — русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. «А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з