Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
І частіше чулися постріли, стогін поранених та побитих — і пронизливий вереск дітeй. Тільки православні і католицькі церкви, монастирі і будинки залишалися незайманими, бо гетьман наказав, під загрозою смерті, не чіпати християн.
На терасі у пріора[120] францисканців[121] зібралася купка прелатів[122] помилуватися пожежею Каффи.
— Іліон[123] у полум'ї, - гугнявив монах у шовковій робі з обличчям римського аристократа, недбало граючись лорнеткою.
— З тією різницею, що Іліон загинув від меча шляхетних ахейців[124], а Каффа гине під натиском варварів, що неспроможні відрізнити безсмертного твору Фідія від кухонного глека, — презирливо всміхнувся абат.
Осторонь сидів кардинал[125], нещодавно посланий до Каффи з папською буллою[126]. Його пурпурна шовкова мантія вилискувала при світлі заграви, наче був він оповитий полум’ям вогнищ інквізиції[127]. На його нервовому худорлявому обличчі був вираз насолоди і цікавості.
— Яка краса! Які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця. — «Vae victis!»[128]. Тепер я розумію цей вигук!.. Але цікаво знати, чи з'явилися вони з власної волі, чи як спільники перського шаха[129]?
Прелати перезирнулися з улесливим здивуванням:
— Невже монсеньйор припускає?!
— Не припускаю, а вважаю, — гордо виправив кардинал. — Кожен може купити їх шаблі як перших-ліпших кондотьєрів[130], навіть значно дешевше, бо кондотьєри не складуть собі ціни.
Полум'я розгоралося, підступало до брами абатства. Щохвилини прибігали погорільці або сплюндровані і поранені франки. Монахи нашвидку розташовували їх по келіях на ночівлю, перев'язували і заспокоювали, а абат з кардиналом все милувалися пожежею Каффи, байдужі до сліз і до крові.
В порту стояв гамір і гуркіт. Летіли уламки діжок і барил. Білим снігом кружляли в повітрі пластівці бавовни з роздертих шаблями рогож. Купи мигдалю, розбитого фарфору і скла, розсипані скрині родзинок і солоної риби, цукру і борошна, діжки масла, поламані дошки, канати і якірні ланцюги, затоптані сувої шовку, — все переплуталося в якомусь дикому хаосі. Переможці нищили, трощили все навкруги з жадоби помсти.
Тихо-тихо в кам'яній в'язниці-колодязі, де ночують міські невільники. Димить смолоскип, застромлений у стінне кільце, вкриває стіни і склепіння масною кіптявою. Обличчя невільників землисті й виснажені. Ребра випинають з-під зотлілого одягу. Неголені бороди і вуса скидаються на шмаття повстини, а не на людське волосся.
Вони допіру повечеряли сухими коржами і смердючим м'ясом, лягли на гнилу морську траву, повну вошей і блощиць: Тільки старий Семен підсів до смолоскипа. — полагодити своє дрантя.
— Господи, коли вже смерть нас визволить звідси! — зітхнув хтось із невільників.
— Та от хотіли нас визволити добрі люди, та вранці кати визволять їх з цього світу, — пробубонів інший. — Ет, та що вже там!.. Гасіть краще світло. Тільки уві сні ще й побачиш інoдi волю.
Старий Семен встромив голку у шапку і похнюпився:
— А мені вже й воля не сниться. Самі лише галери та доки, та оця в'язниця, хай вона тричі завалиться.
Вогонь погас, але ще довго курив смолоскип їдким димом, поки лягали невільники і засинали, зітхаючи і стогнучи уві сні.
Вони не знали, скільки минуло часу, коли гарматна стрілянина розбудила їх. Старий Семен розплющив очі і здивувався: чому вгорі, за гратами колодязя, не займається блідий світанок? Знов охнула гармата. За нею друга, третя. А за гратами ще мінилися пізні сузір'я.
— От дивно! Стріляють, — кашляючи, зауважив хтось.
— Певно, гонець від султана. Спіть, панове, бо стрілянина, чи ні, а вранці все одно поженуть на роботу.
— Та ні, послухайте краще. Коли б це був гонець, тоді б стріляли з порту і з моря, а це ж гармати цитаделі. Тільки вони так лунко стріляють.
Невільники замовкли, прислухаючись.
— Чуєте, панове? Чуєте? Стріляють, з моря, з маленьких гаківниць і фальконетів, як на наших байдаках, а ось відповідають з міських веж, — заговорив Семен, колишній січовик, відомий вояка.
Він пізнав напівзабутий милий голос бою.
— Господи, та невже це наші?!
Боялися вірити. Боялися, що це тільки сон, марення, бо надто болісно було б втратити хвилинну надію. І стояли в пітьмі, дивилися на зорі за гратами, ловили кожен постріл, кожну луну.
Небо потроху обарвлювалося баканом, і на його димнo-багряному тлі грати здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту.
— Заграва, хлопці! Бачите? Каффа горить! — з несамовитою радістю вигукнув старий Семен. — Чи то очі мої недобачають? Скажіть, рідненькі?!
— Горить, батьку, — враз загомоніли невільники, — щоб їй згоріти і ніколи більше не повстати з попелу, бо земля тут червона від нашої крові і солона від наших сліз.
Стрілянина дужчала. Тепер до важкого гуркоту гармат домішалося тріскотіння мушкетів. Чулися зойки, важке тупотіння, гавкання переляканих собак, крики, дитячий плач. Слів не можна було розібрати, та відчувалося, що в місті паніка.
— Панове! Це ж наші! Недурно той старий меддах чи то дервіш, хто його там розбере, крикнув нам, коли ми вчора йшли на роботу: «Наближається відпочинок! Забринять кайдани ваші радістю».
— Ще тоді реготав наглядач: «Проходь, старий ішаче, не теліпай без глузду язиком, як дзвони грецької церкви».
— Як би не довелося самому погойдатися на мотузку.
Темниця бризкала кайданами. Від хвилювання невільники не знаходили місця. Вони ставали навшпиньки, витягували шиї, але крім заграви, не бачили нічого.
— Ану, панове, — вигукнув раптом один з молодших невільників, — ставайте на середину, а другі хай видеруться вам на плечі. Мабуть, доберемось до грат.
— Та хіба ж це можливо!..
— А чому не спробувати? Адже ж хлопчиками лазили.
— Та де вже нам, у кайданах, знесиленим, кволим…
Новий вибух гарматної стрілянини урвав суперечки. Самі собою поспліталися руки. Невільники міцно обхопили один одного, а на плечі їм стали троє молодших, спритніших.
— Надто високо! Ану, панове, хай хтось лізе на нас! — вигукнули вони.
І допомогли наймолодшому видертися угору. Ліз він помацки, плутався в кайданах і ледве-ледве дотягнувся до люка. Небагато побачив він, але й ці крихітки виповнили всю його істоту бурхливою радістю.
— Ось воно… — казав він, захлинаючись. — Стріляють з цитаделі… Місто палає… Люди біжать і репетують: «Козаки!». А ось помчала турецька кіннота. Ой, що це: наші — за нею!!!
І, урвавши сам себе, закричав несамовито і лунко:
— Рятуйте!!!
