Чаполоч, Ігор Астапенко

Не слухай і не вір.

Біжи.

V

Мені не дуже нравиться, шо ти тут вписався, ти знаєш це? — Здогадуюсь. — Треба шось рішати, Жень. Мілці он голову закружив — їй би молодого да толкового, а вона всьо за тобою бігає. Душі не чає. Ти її любиш хоть? — Люблю. — Та не любиш ти, дуриш дитину, а це дочка моя, я їй не таке будущє хочу, понімаєш? Шо ти їй можеш дати? Оту свою водку? Іспользуєш да викинеш, як непотріб. Я знаю вас, мужиків. Скажи хоть, за шо шукають тебе? Мілка каже, ти вкрав шо. Це правда? — Да. — Багато вкрав? — Два. — Шо два? — Нічьо, не хочу про це. — А нашо ти про це Зіновію розказував? — Я Богу розказував. — І стало легше? — Без різниці. — І шо тепер, синок? Живеш, як вовк. У Мілки молодість одбираєш. А мені, знаєш, душа болить, за неї, я свою жизнь он уже згубила, хоть для доці хочу нормальну. У тебе ні кола ні двора, у розшуку, по возрасту ти їй не підходиш. А нам ше, не дай бог, як узнають, шо тебе прикриваєм, знаєш шо буде? Разом з тобою сядем. Я тебе по-людськи прошу: іди од нас. Мілка поплаче трохи да успокоїться. А ти вже собі, синок, шукай друге пристанище, тут тобі нема шо робити. Неділю, дві максимум я ше пожду, а дальше — сам понімаєш. Я за рішотку не хочу. Шо мовчиш? — На Вас дивлюсь. — Нема чьо дивитись — луччє зроби виводи з того, шо я сказала. — Здасте мене? — А шо мені лишається? Свою голову підставлять я не хочу. — Не здасте, я знаю. — Я з тобою тут не в циганські ігри прийшла грати, а серйозно кажу: хочеш буть на свободі — іди з богом, які добрі люди приймуть — не пропадеш, а я втомилась буть доброю. Пожив у нас трохи — і хватить. А прийдуть один з другим у формі, найдуть тебе тут — да й всьо, сідай, Вєра з доцьою, в тюрму, шо бандіта прикривали. Ти мені глазкі тут не строй, я тобі не дєвачька, поїдеш в другий гóрод — найдеш бабу — будеш строїть, я своє рішення не поміняю. Надіюсь, ти мене почув. — Можна на «ти»? — Мені без різниці, говори як хочеш, аби ти пішов од нас. — Я піду. Але зараз — ми можемо трошки випити? — Я тебе — жука — знаю, роздобрити мене хоч’, в тебе там пічьонка ше не зелена, як та твоя водка?, ти мені обіщяєш, шо підеш? — Да. Не злись на мене, Вєра. Я все знаю. З Мілою поговорю. Якось буде. В тебе очі, як в осоки. — В кого? Осоки, мами, царство небесне. — Ти на неї похожий? — Може. — Воно вроді й жалко тебе, Жень, але ж сам докотився. Всяке в жизні буває, але ж треба держаться якось, не падать. Мілка казала, у тебе там квартіра згоріла була, да? — Да. З мамою разом. — Ужас який. А чого ти іменно сюда приїхав? — Тут спинилась маршрутка. — Странний ти. — Страшний? — Странний. Налий уже трохи тої зеленухи свеї — пом’янем хоть мамку твою. — Можна тебе взяти за руку? — Не треба. Я ж сказала: не треба. — Я трошки. Дуже трошки. Ти красива, Вєра, тобі не можна бути одною. — Можна. Я вже нічьо не хочу. — В тебе давно був чоловік? — Óт куда ти хоч’ під’їхати! А як і давно, то шо? Не знаю. Я вже забула, шо це, а вспоминать і не хочеться. — Я хотів би з тобою. — Шо? Ти не боїшся, шо я Мілці розкажу? — Якби боявся, не питав би. — Даже не думай. — Я не хочу думати, я хочу робити. — Ти здурів? Нічьо не буде. — А ми нікому не скажемо. — Тєма закрита. Тобі не стидно? — За шо? — Бідна Мілка — ну й нашла мужика на свою голову. Давай так: я Мілці ні слова, но через неділю тебе тут нема, договорились? — Нє. — А в тебе єсть вибір? — Ага. — Який? — Розказати про те, шо ви мене прикривали. — Он воно як! То ти ше й така сука, оказується? Пригріла одного. Розказуй — я не боюсь. Давай-но забирай свої руки од мене, щяс кричать буду, чуєш, шо кажу? — Чую. — Вєра, мені нема чого втрачати, і тобі так само. — Шо ти хочеш? — Тебе. — Відпускай, я по-хорошому прошу. — Попроси по-поганому. — Не відпустиш — буду кричати. — Для чого кричати?, можна все тихенько зробити. — Ти пожалієш, я тобі це так не оставлю, тобі лічитись треба, відпускай! — То полікуй мене, прямо тут і зараз, чого не хочеш? — Я тобі сказала, сука, ти догрався, ти дуже пожалієш! — Ми ж можемо один одному помогти, Вєра? — Тобі вже нічьо не поможе!, відпусти, зробиш синяки — сам знаєш, шо буде. — Я тобі не подобаюсь? Ти плачеш? Ти знаєш, чого я не люблю більше всього на світі? Коли люди плачуть! — Не трогай мене, я прошу!!! Аааааааааааай!!!

VI

Ахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахаха!!!

VII

Тихо-тихо-тихо. Треба збиратися. Нічого не забути. Дуже болить голова — хтось нахабно гупає кувалдою в черепі. Руки трясуться. Зошити, чаполоч, Лорка, зубна щітка, тютюн, сірники, пляшка води, рушник, дві футболки, сорочка, пальто, бритва, хлібина, чашка, ложка (виделку не беру), штани, шкарпетки, іконка, светр, взуття, спальник. Ніж. Здається, усе. Дуже болить голова. Треба сто. Присісти на дорогу. Чогось дуже страшно. За останні кілька років уперше так страшно. Впускання в себе диму стало менше допомагати. Ноги важкі. Серце болить по-різному. Думки рвуться старим рядном.

Душа протікає.

Стемніло — можна йти. Тричі спльовую через ліве плече — виходжу. Тільки би не попастися — я маю бути обережним. Не озиратися. Іти впевнено — не виявляти страху. Наплічник тягне назад — нічого. Великі жовті квадратні очі будинків. Не дивіться на мене! Треба прискоритись. Хтось іде — я його знаю. Чшшш. Я — невидимий. Він сказав «драстє»? Мені почулось? Він дивиться мені в спину? Тримати впевнений крок — не озиратися. Мені здалося. А якщо ні? Я маю скинути його з хвоста. Чи здалося? Варто спинитись і прислухатися до його кроків. Здається, нічого не чути. Я — чистий. Од мене віддає потом, одяг прилипає до тіла. Голова мокра. І я забув шапку. Повернутися? Це небезпечно. Вєру могли вже випустити з льоху. Може, мене вже почали шукати. Іду далі.

Знову якісь люди. Вітатися? Краще мовчати. У момент зустрічі відвернути обличчя, але нерізко. Вони дивляться прямо на мене.