День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

Він подумав про Клое, потім про Анжелу.

Майкл мав рацію від самого початку. Співпраця була непристойною. Він давно мав би перегорнути сторінку, взятись за іншу справу. Це допомогло б забути Анжелу і дало б змогу побудувати щось інше.

Він це знав: жалкувати з приводу зробленого вибору марно. Так влаштовано життя, воно позначене помилками, ці помилки мають, либонь, право на існування, і, хай там як, щось нам та дають. Прийняти. Філософія Марджі нарешті спрацювала… Приймати – це мистецтво жити.

Звісно, шкода покидати роботу якраз тоді, як у його очах вона набула сенсу, але й тут він знову хотів зберегти довіру. Життя надто коротке, щоб нарікати з приводу наших розчарувань, він знав це краще за інших. Існування – це постійний рух. Все щомиті змінюється, опір цим змінам може призвести тільки до нещастя. Можливістю рухатися вперед, оновлюватися з новою силою і, зрештою, належно оцінити те, що дається, ми завдячуємо довірі до життя. Він ще не знав, що робитиме опісля, але мав трохи часу перед собою. Оформлення паперів тягнутиметься кілька тижнів, тож вирішив продовжувати свою місію до останнього дня, зберігаючи якомога довше порив, яким він живився певний час, і виконуючи свою роботу так, як тепер вважав за потрібне.

Він зайшов до Ґарі й купив два мафіни, потім сів на терасі кав’ярні й посмакував ними з великою чашкою чаю.

На закріпленому на стіні екрані, який він бачив бічним зором, психолог пояснював, що інколи люди страждають від браку емоційних проявів своїх далеких предків, яких вони, втім, ніколи не знали. Трапляється, що дитина, якій дуже бракує ніжності і яка не відчуває, що її люблять, позбувається власних емоцій у своєрідному несвідомому захисті. Джонатан не міг не думати про Ґарі. Ставши дорослим, продовжувала психолог, така людина сама може стати дуже холодною до власних дітей, і таким чином її страждання може відгукнутись у багатьох поколіннях…

– Мені остобісіли ці дурниці! – сказав клієнт за стійкою бару. – Немає іншого каналу чи що?

Бармен натиснув на кнопку, і на екрані з’явилося рішуче обличчя Остіна Фішера. Джонатан усміхнувся, уздрівши свого колишнього ідола, який нагадав про минулі змагання із Майклом. Йому ніколи не стати таким гарним комерсантом, як він, тепер це відомо напевно. Окей, адже тепер він знає, що це не його місія.

Кількома хвилинами пізніше він угледів на терасі старенького чоловіка, який мав украй пригнічений вигляд. Якийсь час дивився на нього, потім непомітно підкликав офіціантку.

~ 28 ~

Реймонд поклав камеру на стілець, потім потихеньку порухав, щоб розслабити, плечем, на якому її тримав. Він щойно зафільмував прихід у роздягальню Остіна Фішера, якраз перед однією четвертою фіналу. От чортяка, цей Фішер. Навіть травмований, він продовжував вигравати, хоча ширилася чутка, що страждає, наче той звір. До того ж за такої спеки…

Оператори товклися у погано освітленій і мало провітрюваній кімнаті, по якій в усіх напрямках перепліталися кабелі.

Реймонд відкрив бляшанку пива, витер лоб рукавом і одним духом наполовину її спорожнив.

Помітивши, що йде Воррен, відвів погляд. Жодного бажання вітатися з таким неприємним типом. Ще й невдячним, на додачу.

– Зачекайте секундочку!

Молода, широко усміхнена жіночка, яку він не знав, гукнула до Воррена, коли той збирався зайти в роздягальню. Новенька, вочевидь.

Тренер обернувся.

– Клара Спенсер із CNN, – дуже життєрадісно відрекомендувалась вона. – Я проголошую себе головою фан-клубу Остіна!

Воррен без жодного слова холодно дивився на неї.

– І неодмінно хочу взяти в Остіна однохвилинне інтерв’ю, щоб дізнатись про його настрій перед матчем. Одну лише хвилинку.

Воррен наче льодом її обсипав.

– Про це не може бути й мови.

– Але…

– Особливо перед матчем, – додав він, ідучи.

– Окей, тоді я підійду одразу після гри і…

– Побачимо пізніше.

І зник у роздягальні.

Реймонд не міг отямитися. Як тренер може так ставитися до журналістки, яка до того ж записала себе у фани його гравця? Годі й повірити. Тим більше, що зазвичай журналісти не дуже церемонилися з Остіном. І коли нарешті бодай одна хотіла зробити щось приємне… Це ненормально. Не моя це справа, але наразі він Остіну не допомагає. Цілком певно.

* * *

Майкл поклав на стіл звіт бухгалтерії з попередніми рахунками за минулий місяць. І незадоволено відкинувся у кріслі.

Крізь прочинене вікно долинав шум транспорту, що потоком рухався по проспекту, гуркіт моторів, клаксонів, гальмування та біп-біп, що вмикався на переході для орієнтації сліпих.

Засліплений світлом, що відбивалось від вікон протилежної будівлі, він підвівся, щоб опустити жалюзі, але стару металеву ручку заїло й вона ніяк не піддавалася. Він рознервувався й, плюхнувшись у крісло, зітхнув.

Показувати такий звіт покупцеві в жодному разі не можна. Надто ризиковано, доки контракт не укладено остаточно.

Тож слід відсунути його підписання на два місяці й подати триместрові розрахунки. За умови швидкого зростання. І чималого. Він зняв телефон.

– Джонатане, це я.

– Привіт, Майкле, як справи?

– Погано. Я щойно прочитав звіт і рахунки за місяць. Цифри просто провальні. І суттєво. Це – катастрофа. І знаєш що? Бухгалтер категоричний: це йде від тебе, тобто від твоїх клієнтів.

На другому кінці мовчання.

Майкл зітхнув і раптом вибухнув:

– У чому справа, чорт забирай?

Те саме мовчання.

– Я не певен, я…

– Ти усвідомлюєш, наскільки це серйозно? Ти повернувся сім місяців тому, відтоді почався спад, цифри менші й менші. Що ти там наробив? Навіть коли тебе не було, ми мали більший прибуток. Що ти там вигадав?

– Послухай… я справді підійшов до своєї праці інакше… і… цілком можливо, що це справило негативний вплив на прибуток, і…

– Ти з мене знущаєшся? Ми вже місяць готуємо папери, щоб я викупив твої акції, а ти тимчасом вдаєшся до ризикованих експериментів. Хочеш прикінчити нашу контору? Ти не звихнувся?

– Мені дуже прикро, Майкле, я…

– Що ти собі думаєш? Що я викуплю твої акції, які більше нічого не варті?

Мовчання.

– Майкле… мені незручно, я…

– Слухай, що ти там робиш і як ти тепер працюєш, я не знаю і знати не хочу. Хочу одного: щоб ти взявся до роботи так, як раніше, доки я не викуплю твої акції. І навіть примножив зусилля, щоб вийти на втрачені показники. Це терміново.

Знову мовчання.

– Ти мене чуєш?

– Майкле… Послухай… це аж ніяк не є можливим.

– Тобто?

– Я не хочу працювати так, як раніше… Але те, що ти мені кажеш, я чую і твою