Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— За кару, — казав Чуйкевич, — за кару я вас на три дні... пускаю домів. Ви з тутешніх сторін. Ідіть та розважте своїх батьків, сестер і кого там ще хто хоче.

— Щиро дякуємо вашій милості! — гукнули врадовані козаки.

— Тільки ніяких бешкетів не робити мені ні вдома, ні в дорозі. Уважайте, щоби котрий коня не пропив, бо мамуня добре голову змиє, а батько чуба натре, що таких собі вітрогонів виховали. Завтра перший день, позавтра другий, там третій, а четвертого вранці щоб ви мені тут усі були, як один, — зрозуміли?

— Щиро дякуємо вашій милості, нам, як той казав, досить півкопи слів і палкою в лоб, щоб зрозуміти.

— Так тоді гаразд, рушайте!

За хвилину з Кочубеєвого двора на всі сторони світу летіли гетьманські козаки, і вже, мабуть, не було такої сили, котра б їх назад завернула.

Дворові дівчата з жалем дивилися за ними і зітхали.

Деяка втирала хустиною очі.

Чуйкевич лишився тільки з чурою. Цей був з-під Батурина і в тутешніх сторонах нікого не мав.

— А тобі не скучно, що не пішов? — питався його Чуйкевич.

— Мені з вашою милостею ніколи не скучно.

Чуйкевич погладив його по голові:

— Видно, що на гетьманському дворі служиш.

— По чім?

— А по тім, що влесливо вмієш говорити.

Чура засоромився.

— Вашу милість просили на снідання.

Чуйкевич щолиш тепер пригадав собі, що він ще не снідав, і побіг до двора.

КОЧУБЕЇ

По сніданню та по добрім обіді, котрий їли втрійку, себто: Чуйкевич, Марія Федорівна і няня, — бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, — Чуйкевич пішов до себе. Положився, бо все ще чув біль і утому.

А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше.

Дійсно, якась незбагнута душа.

Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде.

— Ти куди?

— Не знаю. Наскучило мені.

Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка — і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника.

А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина?

Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, — від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.

Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.

Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо...

Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний... Мрії!..

Його гадки перебив гамір дзвонів.

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.

Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.

Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.

Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.

Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я.

Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

— Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!

Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.

— Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я