Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері
Проте Енн не могла цілком відкинути цю думку, позаяк, безсумнівно, час від часу вона відчувала — дивним порухом інтуїції, якого було не здолати тверезими роздумами, — що з якоїсь незбагненної причини Леслі на неї ображена. Подеколи усвідомлення цієї образи затьмарювало їхню дружбу, хоч зазвичай було майже невідчутне — та Енн завжди знала, що гостра колючка близько й може вжалити її в будь-яку мить. Її жорстокий укол вона відчула того дня, коли сказала Леслі про те, що, за її сподіваннями, мала принести в Дім Мрії весна. Леслі кинула на неї важкий, гіркий, ворожий погляд.
— То ви також чекаєте… — здушено сказала вона. Не промовивши більше ні слова, Леслі підвелася й вирушила крізь поля додому. Енн лишилася тяжко скривджена; у ту мить їй здалося, що вона ніколи вже не зможе приятелювати з Леслі. Проте, коли минуло кілька днів і Леслі знов завітала в Дім Мрії — весела, товариська та щира, — Енн була зачарована й відчула, що здатна забути й пробачити. От лише про свою ніжну мрію вона більше не згадувала в розмовах із Леслі, та й сама Леслі не говорила про це. Але якось надвечір, коли пізня зима наслухала перший поклик весни, Леслі зайшла в гості до маленького будиночка і, прощаючись, лишила на столі невеличку білу коробку. Енн помітила її тільки згодом і зацікавлено відкрила. У коробці виявилася льоля — біла, розкішна й надзвичайно майстерно пошита, з гарною вишивкою та складочками. Кожен стібок був виконаний вручну, а манжети й комірець — облямовані справжнім валансьєнським мереживом. Згори лежала листівка: «З любов’ю від Леслі».
— Скільки годин вона, певне, провела над шитвом, — мовила Енн. — І матеріал очевидно дорожчий, ніж вона може собі дозволити. Це так мило з її боку.
Утім, коли Енн прийшла, щоб їй подякувати, Леслі поводилася різко й дещо грубо — і знову Енн відчула прірву поміж ними.
Подарунок Леслі був не єдиний у маленькому будиночку. Панна Корнелія тимчасово припинила шити льолі для непотрібних, небажаних вісьмох дітей, і взялася невтомно працювати задля найпотрібнішого первістка, якому готувалася найкраща у світі зустріч. Філіппа Блейк та Діана Райт надіслали кожна по милій одежині, а пані Лінд — одразу кілька, у яких міцний матеріал та солідні стібки замінили вишивку й мережива. Сама Енн пошила багато льоль, яких не осквернила жодним доторком швацької машинки й над якими провела найщасливіші години тієї щасливої зими.
Капітан Джим став частим гостем у Домі Мрії, де нікого не чекали з такою радістю, як його. Із кожним днем Енн відчувала дедалі глибшу любов і симпатію до простодушного та щирого мореплавця. Його історії були свіжі, як морський бриз, і захопливі, немов якісь стародавні хроніки. Вони ніколи їй не набридали, і не менше, ніж їм самим, тішилася вона й оригінальним ремаркам та коментарям капітана Джима. Він належав до тих нечисленних цікавих людей, котрі вміли не лише «говорити», а неодмінно ще й «казати». «Надмір людяності» в ньому поєднувався з мудрістю змія в дивовижній пропорції.
Капітана Джима, здавалося, ніщо не могло засмутити а чи вивести з рівноваги.
— Я мовби як набув собі звичку тішитися життю, — пояснив він якось, коли Енн відзначила його незмінний оптимізм. — Не можу без неї, аж навіть кепським речам тепер тішуся. Кумедно думати, що вони закінчаться колись. «Чуєш-но, ти, старий ревматизме, — кажу я, коли він мене прихоплює, — а ти ж мусиш колись перестати крутити мені крижі. Що сильніше ти лютуєш, то скоріше попустиш. А я тебе здолаю все одно — у тілі чи поза тілом».
Якось увечері, сидячи біля каміна на маяку, Енн побачила «книгу життя» капітана Джима. Його не довелося вмовляти — він охоче й гордо позичив її для прочитання.
— Я написав був це, щоб лишити малому Джо, — мовив він. — Не хочу думати, що все моє життя стане геть-начисто забуте, коли я вирушу у своє останнє плавання. А так Джо все пригадає та й розповість своїм дітям.
То була стара книга в шкіряній палітурці, повна записів про мандри та пригоди капітана Джима. Енн подумала, що для письменника це стало б неоціненною знахідкою. Кожна фраза була золотим самородком. Сама по собі книга не мала художньої цінності: капітанів талант усного оповідача не виявлявся в словах, записаних на папері — він міг лише нашвидкуруч занотувати сюжети своїх славетних історій, і то зі страхітливою кількістю орфографічних та граматичних помилок. Проте Енн відчувала, що якби хтось із відповідним талантом узяв би це нехитре свідчення одного відважного й сповненого пригод життя, і прочитав би між рядків історії про небезпеки, подолані без страху, та обов’язок, виконаний мужню й незламно, він міг би створити на цій основі чудову книжку. Весела комедія й щемка трагедія лежали, сховані від сторонніх очей, у «книзі життя» капітана Джима, чекаючи на дотик руки майстра, що викликав би сміх, печаль і жах тисяч читачів.
Дорогою додому з маяка Енн поділилася своїми думками з Гілбертом.
— Чому б тобі самій не спробувати, Енн?
Вона заперечно похитала головою.
— Ні. Якби ж я могла. Але мені це не під силу. Ти знаєш, Гілберте, що вдається мені найкраще — фантастичне, миле, казкове. А щоб написати «книгу життя» капітана Джима так, як вона має бути написана, потрібно володіти тонким та енергійним стилем, бути проникливим психологом, природженим гумористом і автором трагедій. Тут знадобиться рідкісне поєднання талантів. Пол міг би це зробити, якби був старший. Я запропоную йому приїхати сюди влітку й познайомитися з капітаном Джимом.
«Приїзди на це узбережжя, — написала Енн Полу. — Тут ти не знайдеш Нори, Золотої Дами чи Братів-Мореплавців, зате познайомишся