Понаїхали - Артем Чапай
Володя побачив брата. Сергiй iшов, нахиляючись вперед, i на ходу стискав i розтискав кулаки. Вiн їх не помiтив.
— Це мiй брат був, — сказав Володя.
— Ясно, — усмiхнулась Уляна.
Як завжди, вiн не мiг зрозумiти, що думає Уляна. Вона помiтила, в якому станi Сергiй? Що там сталося? Знову з батьком поцапався. Сподiваюся, батя хоч сьогоднi тверезий.
Вони пiднiмаються по сходах. Володя ззаду. Опустив голову й дивився на її худенькi литки.
Поки вони йшли вiд школи, вiн не помiтив, щоб Уляна хвилювалася. На вiдмiну вiд Володi. Уляна вперше йде до нього. Вони ще не цiлувалися.
Тато вийшов з кухнi у передпокiй. Володя крiзь окуляри вдивлявся в його обличчя. Здається, тверезий. Нi, трохи вже.
— Добрий день, — сказала Уляна. — Уляна.
— Юрiй Васильович, — усмiхнувся Юра.
Володя подумав, що це ж вiн мав представити їх одне одному.
— Батьки Уляни в Америцi, — сказав Володя.
— О.
Помовчали. Уляна присiла на пуфик i роззувалась. Юра думав, чи не пора йому вийти з передпокою. Запитав:
— Обоє?
Уляна кивнула.
Мовчанка.
— А де?
— Оук Парк.
Пауза. Уляна додала:
— Штат Iллiнойс. Це там, де Чикаго.
— А. Не був.
Мовчанка.
Уляна скинула светр на ґудзиках i тримала в руках, озираючись, куди покласти чи повiсити. Володя не помiчав цього, бо хвилювався. Передпокiй у хрущовцi маленький, по сутi темний коридорчик. Вiшалка стояла за дверима, в кiмнатi. Уляна не могла її бачити.
— Я в Новому Орлеанi працював, — сказав нарештi Юра.
Уляна усмiхнулась, i Юрi чомусь стало нiяково. В дiвчинцi було щось таке, нiби вона бачить тебе наскрiзь, i при цьому не засуджує того, що бачить. Усе розумiє. Поблажлива. Юра не мiг дивитися їй в очi.
— Заходьте, заходьте, — Юра вiдступив, звiльняючи прохiд.
Потiм Юра думав про цей епiзод. Чомусь вiн мусив звернутися до цiєї тринадцятилiтньої дiвчинки на «Ви».
3
Перша пробiжка Олi стала й останньою. Наступного ранку, 1 жовтня, Бруна привезла з Равенни свою матiр, сеньйору Олiмпiю, та її двоюрiдну сестру сеньйору Амалiю. Вiдтодi Олi було не до спорту.
Бруна виявилась рокiв на десять старшою за Олю. Виглядала молодо. В хорошiй формi. Худорлява, з гарним видовженим смаглявим обличчям, з блискучим кучерявим волоссям. Бруна мала дуже доглянутий i здоровий вигляд.
— Бруна, — простягнула руку Бруна. — А це твої пiдопiчнi.
Баба Амалiя була сухенька, невисока, згорблена. З тугою кулькою сивого волосся на потилицi.
Баба Олiмпiя фiгурою скидалася на грушу, а її великi грушоподiбнi груди звисали до пупа. Фарбоване в каштановий недовге волосся завите на бiгуді.
Баба Амалiя, коли Бруна вiдсунула на бiк дверi мiнiвена, радiсно усмiхнулась. Вона здивовано роздивлялася навколо, i все їй подобалося. Баба Амалiя нагадувала добру дитину.
А у баби Олiмпiї характер виявився олiмпiйський. Суворий та грiзний.
Оля одразу вiдчула всю вагу своїх обов'язкiв: баба Олiмпiя, вилазячи з мiнiвена i спираючись однiєю рукою на костур, iншою спиралась на Олине плече. Й постiйно бурчала. Колiна Олi здригнулися, бо баба Олiмпiя виявилась у пiвтора рази важча за саму Олю. Баба Олiмпiя сказала Брунi:
— Я ж казала, щоб сильну шукали. А це що?
Баба Олiмпiя показала на Олю. Оля нiчого не зрозумiла, тож усмiхнулась. Баба Олiмпiя звернулася безпосередньо до неї:
— Ти точно не iталiйка?
Оля не зрозумiла запитання й вiдповiла так:
— Нi, але вчу.
— Не розумiєш. Знаєш, iншi вашi якiсь мiцнiшi. Такi, як я. Бiльшу довiру вселяють. А ти худа, як моя Бруна.
Оля кивала головою.
— Обережно, ма, обережно, — примовляла Бруна, притримуючи бабу Олiмпiю за лiкоть з iншого боку.
Баба Олiмпiя нервово вiдсмикнула руку.
— Досить менi однiєї, — й мiцнiше сперлась на Олю.
Бруна й Оля усмiхнулись одна однiй.
— Англiйська?
— Трохи.
— Мама трохи дратiвлива, — сказала Бруна англiйською. — Ти не слухай усього, що вона тобi буде казати.
— Що ти там уже їй розказуєш? — пробурчала баба Олiмпiя. — Як я скажу, так i буде.
Бруна усмiхнулась Олi.
Коли бабу Олiмпiю всадили на лiжко й Оля повернулася до мiнiвена, баба Амалiя так i сидiла, здивовано роззираючись довкола. Оля простягла руки, щоб допомогти їй вийти. Баба Амалiя погладила Олю сухою долонькою по щоцi:
— Grazie, Bruna.
I почала беззвучно плакати, повторюючи: «дякую, Бруна, дякую, Бруна».
Ого, думала Оля, поки легенько вела бабу Амалiю пiд руку. Ого. Схоже, з цiєю буде легше.
Бруна поїхала через пiвгодини.
Вже першого дня Оля зрозумiла, чому нашi жiночки в мiкроавтобусi скаржилися на «фiсу» i що таке ця «фiса». Fisso — означає, що її час тепер не дiлиться на робочий та позаробочий. Вона badante — доглядальниця, вона з бабами сама, а значить, на роботi цiлодобово. Пiввихiдного на тиждень.
Колись Оля доглядала за власною паралiзованою бабусею, i безкоштовно, але не сама й не цiлодобово.
У баби Олiмпiї проблеми з ногами. Нi, не так із ногами, як із вагою, яку цi старi ноги мають витримувати. В результатi баба Олiмпiя навiть не може сама сходити в туалет, а потiм сама пiдтертися. Ходити на судно баба Олiмпiя вiдмовляється: у мене ж не паралiч якийсь, i з розумом поки що все нормально.
— Олґа! — гукає, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. Голос у старої iталiйки сiв i став хрипким.
I Оля вiдкладає те, що робить, i допомагає бабi дiйти до туалету. Якось узимку, застудившись у холоднiй кiмнатi, баба Олiмпiя ходила вночi по-маленькому щопiвгодини.
Баба Амалiя нiчого не вимагала, але якщо не нагадувати їй, кiлька разiв опинялася посеред ночi мокрою. Доводилося пiднiмати її, журити, мiняти нiчну сорочку й постiль — роботи ще бiльше. Нарештi, коли проблема стала перманентною й баба Амалiя, у своїй холоднiй кiмнатi, встала вночi гуляти в мокрiй нiчнiй сорочцi й застудилась, Бруна купила для неї дорослi памперси.
Оля постiйно мерзла, починаючи з жовтня й усю зиму. Вода в душi теж ледь тепла.
— Називається, на пiвдень приїхала, — скаржилась Оля по телефону. — Вони тут жмуться нормально опалювати.
— Я в Орлеанi теж намерзся,
