Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку! - Курт Воннегут

Я приїхав на мистецький фестиваль інкоґніто. Приїхав, щоб побачити протистояння між двома людськими істотами, яких я створив: Двейном Гувером і Кілґором Траутом. Я не хотів, щоб мене впізнали. Офіціантка запалила свічку в скляній лампі на моєму столику. Я загасив полум’я двома пальцями. Я купив сонячні окуляри в «Голідей Інн» біля Аштабула штату Огайо, де я ночував. Тепер я надів їх у темряві. Вони виглядали ось так:

Скла були посріблені, були дзеркалами для всіх, хто на мене дивився. Всі, хто хотів подивитися мені в очі, натикалися на своє точне відображення. На тому місці, де в інших людей в коктейль-барі були очі, в мене були діри в інший всесвіт. В мене були виливи.

На моєму столі лежав картонний пакетик з сірниками, біля моїх сиґарет «Пел-Мел».

Ось напис на пакетику з сірниками, який я прочитав через пів години, коли Двейн уже духопелив Франсін Пефко:

«Легко заробити 10 доларів на тиждень у вільний час, показуючи своїм друзям зручне модне взуття фірми “Мейсон”. Усім подобається взуття “Мейсон” з його особливим зручностями! Ми вишлемо БЕЗКОШТОВНИЙ навчальний пакет, щоб ви змогли з дому вести свій прибутковий бізнес. Ми навіть розкажемо вам, як ви можете ДАРОМ отримати взуття як бонус за вигідні замовлення!»

І таке інше.

— Ти пишеш дуже погану книжку, — сказав я собі з-поза моїх виливів.

— Я знаю, — сказав я.

— Ти боїшся, що вб’єш себе, як це зробила твоя мама, — сказав я.

— Я знаю, — сказав я.

У коктейль-барі, визираючи з-за своїх виливів на світ, який я вигадав, я промовляв оце слово: «шизофренія».

Звучання і вигляд цього слова багато років мене заворожували. Воно звучало і виглядало для мене як людська істота, яка чхає від завірюхи з мильної стружки.

Я не знав і не знаю напевно, що в мене є ця хвороба. Оце стільки я знав і знаю: я створював для себе страшенні незручності, не звужуючи своєї уваги до деталей життя, що були важливими в цей час, і відмовляючись вірити в те, у що вірили мої сусіди.

Мені вже краще.

Слово честі: мені вже краще.

Однак якийсь час ме­ні було справді зле. Я сидів у то­му коктейль-барі, який сам вигадав, і визирав з-поза своїх виливів на білу офіціантку, яку сам вигадав. Я назвав її Бонні Маккагон. Я змусив її принести Двейнові його звичний напій, мартіні «Палата Лордів» зі спіралькою лимонної шкірки. Вона була Двейнові давня знайома. Її чоловік був охоронцем у відділенні сексуальних злочинців виправної колонії для дорослих. Бонні мусила працювати офіціанткою, тому що її чоловік втратив усі їхні гроші, інвестувавши в автомийку в Шепердстауні.

Двейн радив їм цього не робити. Ось як Двейн познайомився з нею та її чоловіком Ральфом: за останні шістнадцять років вони купили в нього дев’ять «понтіаків».

— Ми сім’я «понтіаківців», — казали вони.

Тепер Бонні пожартувала, подаючи йому мартіні. Вона казала той самий жарт щоразу, коли подавала комусь мартіні.

— «Сніданок чемпіонів», — сказала вона.

Фраза «Сніданок чемпіонів» є зареєстрованою торговельною маркою корпорації «Дженерал Міллз» для пластівців на сніданок. Використання ідентичної фрази для титулу цієї книжки не має на меті засвідчити будь-яку асоціацію з «Дженерал Міллз» чи їхнє спонсорство, ані не має на меті очорнити їхній якісний продукт.

Двейн надіявся, що хтось із відомих відвідувачів мистецького фестивалю — а всі вони зупинились у готелі — зайде в коктейль-бар. Він хотів з ними поговорити, якщо можна, щоб виявити, чи знають вони якісь істини про життя, яких він ще ніколи не чув. Ось на що він сподівався від нових істин: вони навчать його сміятися з усіх своїх проблем, жити далі і триматися подалі від північного відділення окружного шпиталю Мідленда, відведеного для душевнохворих.

Поки він чекав на появу якогось митця, він втішав себе єдиним мистецьким творінням хоч якоїсь глибини і таємничості, збереженим у його пам’яті. То був вірш, якого він змушений був вивчити напам’ять упродовж його другого року в старшій школі Цукрового Струмка, тогочасній елітній школі для білих. Старша школа Цукрового Струмка тепер стала школою для негритосів. Ось цей вірш:

Рука виводить літери і йде

Все далі, і ніщо не поверне

Руки назад – ні розум, ні сльоза,

А слова чи рядка вже не зітре.[3]

Яка поезія!

І Двейн був такий відкритий до нових припущень про смисл життя, що його легко було загіпнотизувати. Тож коли він задивився у своє мартіні, його загнали в транс міріади блимливих очей, що танцювали на поверхні напою. Очі були крапельками лимон­но­го соку.

Двейн пропустив, коли два видатні відвідувачі мистецького фестивалю зайшли і сіли на барні стільчики біля Банніового піаніно. Вони були білі. Це були Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, і Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Піаніно Банні, невеличкий «Стейнвей», було покрите ламінатом гарбузового кольору і оточене стільцями. Відвідувачі могли їсти й пити з піаніно. Попереднього Дня подяки за піаніно повечеряла сім’я з одинадцяти осіб. А Банні грав.

— Оце мусить бути задуп’ям Всесвіту, — сказав Рабо Карабекіян, художник-мінімаліст.

Беатріс Кідслер, авторка ґотичної прози, виросла в Мідленд-Сіті.

— Мені було моторошно повертатися додому після стількох років, — сказала вона Карабекіянові.

— Американці завжди бояться повертатися додому, — сказав Карабекіян, — і не без причин, я б сказав.

— Вони раніше мали причини, — сказала Беатріс, — але вже ні. Минуле перестало бути загрозливим. Тепер я б сказала всім американцям, які сумніваються: «Звісно, ви можете повертатися додому, і скільки забажаєте. Це просто мотель».

Рух на західному напрямку автомагістралі зупинився за милю на схід від нового «Голідей Інн» — через смертельну аварію на виїзді 10А. Водії і пасажири повиходили з машин — розім’яти ноги і з’ясувати, якщо можливо, яка біда трапилася попереду.

Кілґор Траут був серед тих, хто вийшов із машин. Він довідався від людей, що до нового «Голідей Інн» можна дійти пішки. Тож